Язиката Хвеська
Шрифт:
За ними була стіна.
Запалу тишу далі порушували лише рекламні салогани з телевізора.
Помацавши в глибині антресолів рукою, ніби справді намагаючись знайти там сумку, повну грошей, Білик-Дебілик мовчки зістрибнув на підлогу, копняком перевернв стілець.
Обшук під супровід телевізора продовжився.
А Муса вирішив усе ж таки викликати сюди Котовського. Якщо вони нічого не знайдуть, нехай це станеться в його присутності.
Тим часом Іра Бойко намагалася зрозуміти, чого від неї треба чоловікові з грубими рисами обличчя, зовні
Коли вони робили ремонт і вона спілкувалася з майстрами, один із них сказав: «Тут, хазяєчко, треба рашпильком почухати», — показав їй отой самий рашпиль. Так, рашпиль — ось що нагадало їй це обличчя. А ще — типаж вишибали, розтиражований знятими в Росії бандитськими телесеріалами, які так полюбляв її тато. Сама його присутність такого типа в декораціях буржуазного офісу вже виглядала чимось аномальним. Та й дівчата-колеги здивованими поглядами обмінюються, нічого собі в Ірки знайомі…
— Вам точно мене? — про всяк випадок уточнила Ірина, хоча на весь офіс тільки вона одна відгукуваляся на Іру Бойко.
Обличчя відвідувача розтягнулося в посмішці, яка мусила, мабуть, заспокоїти молоду жінку, та замість цього зробила цього типа ще більше схожим на гобліна.
— Та вас же… Чоловік просив негайно приїхати додому. Там у нього неприємності.
Ось тут Іра повірила: якщо від імені Максима приходять такі гобліни, значить, він справді вскочив у щось недобре.
Вона далі не знала нічого про місце, де знаходиться хвалений скарб. Та щось підказало їй: неприємності в чоловіка напряму пов'язані з цією історією.
— Чому він сам не подзвонив? І ви хто взагалі?
— Давайте в коридорі поговоримо, ага?
У словах гобліна був смисл. При багатьох парах вух Ірина не хотіла дізнаватися жодних подробиць. Тому вийшла за незнайомцем, причинила за собою двері.
Вони відійшли до вікна. Посмішка далі не сходила с посіченого писку гобліна.
— Я, значить, його друг, коротше, — кострубато пояснив він. — Отакий собі друг, значить. Той самий старий друг, який кращий за нових двох! Той самий друг, якому дзвонять, коли хочуть виграти перший мільйон…, — посмішка сповзла з його обличчя. — Це я так пробую жартувати.
— У вас не виходить, — відказала Ірина.
— Нехай. — зизав плечима Рашпиль. — Дзвонити вам Максим не має можливості. І не хоче. Там таке закрутилося…
— Чому не може? Що закрутилося? — недобрі відчуття підсилилися. — Ви мене лякаєте…
— Ні, сонечко, ще не лякаю.
Тон його швидко помінявся. В порожньому коридорі слова прозвучали лиховісно. Раптом стало холодно, по Іриній спині побігли мурашки.
— Значить, так, слухай мене і роби, як кажуть, — Рашпиль стишив голос. — Краще тобі швиденько зібратися і просто поїхати зі мною до себе додому.
Це викрадення, подумалося Ірині. І жахливо те, що відбувається воно, викрадення, так буденно, серед білого дня, в офісі, повному людей.
— А якщо я…
— Кричати не треба, — випередив її Рашпиль. — Будь-який різкий
Іра глянула на наручний годиник.
Мозок працював на повних обертах.
Вона зрозуміла — у неї тільки один шанс, і за хвилину цього шансу не буде. До того ж сам Бог велів скористатися цим шансом: адже в коридор вони вийшли не на десять хвилин раніше, а саме зараз.
Вийди вони на десять хвилин раніше — і шансу б не було.
— Я все зрозуміла, — мовила вона. — Тільки мені треба в туалет. Можна?
Рашпиль простягнув руку долонею догори:
— Сюди.
— Пісяти сюди? — здивувалася Ірина.
— Мобільник сюди клади. І можеш іти, тільки швиденько. Часу мало.
«В мене — ще менше», — подумала Іра, а вголос сказала:
— Телефон у сумочці. Сумочка — в офісі, — і додала квапливо: — Можете обшукати!
Рашпиль уже встиг обмацати поглядом свою бранку. Коротка спідниця, тоненька блузка. Жодної кишені. Спека на вулиці, є такі дівки — взагалі майже голі ходять. Ні, вирішив він, нема в неї телефону.
— Вали.
Рашпиль не боявся, що Ірина спробує втекти — офіс на п'ятому поверсі. Та й попереджена про участь чоловіка, не ризикне.
Тут він вірно вгадав.
І хоча насправді Рашпиль знав у цьому житті дуже мало, одного він навіть при бажанні знати не міг — про звички Наталки Кузової з тутешньої бухгалтерії.
А ось Іра Бойко знала її дивні звички. Та й весь офіс знав: Наталка Кузова з якоюсь незрозумілою математичністю ставилася до часу. Вона в один і той самий час прокидалася, снідала в певний проміжок часу, не раніше і не пізніше, навіть сексом із чоловіком займалася в один і той самий час. Причому — через день і не більше одинадцяти хвилин на добу. Наталка Кузова підрахувала, що це виходить сто шістдесят п'ять хвилин на місяць, якщо в цей графік внести поправку на традиційні «жіночі дні».
У такому житті по годинах та хвилинах Наталя Кузова вбачала ознаку стабільності.
Та зараз Ірину ряувала не періодичність та тривалість, із якою колега по роботі займається сексом. Головне. Що рівно сім хвилин тому вона вийшла на традиційний щогодинний перекур, і курить вона в жіночому туалеті рівно десять хвилин. Отже, весь офіс, крім цього гобліна, знав, де зараз Наталя Кузова і коли вона звідти вийде. До того ж він не бачив, як вона туди заходила. А перевірити, чи є хто в жіночій вбиральні, навіть такій тип навряд чи наважиться.
Дві з половиною хвилини. Той випадок, коли треба стежити за секундною стрілкою.
Ірина зайшла в туалет, побачила колегу на її традиційному місці — біля вікна, і, не вдаючись у подробиці, не підійшла — підбігла до неї:
— Слухай, Наташ, я все потім поясню, а зараз виручай!
Кузова запитально підняла брову.
— Можна, я швиденько передзвоню з твого мобільного? Я говоритиму рівно одну хвилину…
Наталка нічого не спитала — просто витягла з кишені джинсів телефон, лиш нагадала: