Юлія або запрошення до самовбивства

Загребельный Павел Архипович

Але на антрацитового чоловіка не впливало ніщо.

— Коли вам, Тетяно Омелянівно, невгодна наша компанія, — поплямкав він, — то ви тищечком–нищечком можете звільнити нас від своєї присутності.

Жінка, задихаючись, притиснувши долоні до горла, рвучко підвелася з?за столу і не вийшла, а мовби випала з кімнатки.

— Ну, ти ж і тип! — не стерпів Шульга. — Хіба можна так з жінкою?

— А вона не жінка! — наставив на нього антрацитового пальця Швед.

— А хто ж вона?

— Гідра! Приревнувала мене до своєї дочки! Учителька —

і ревнує!

— Що ж, по–твоєму, вчителька не людина?

— Я ще ж працівник правосуддя, а до мене з такими підлими почуттями!

— А те, що працівник правосудця спав з жінкою, а тепер мотає від неї тищечком–нищечком, це, по–твоєму, не підло?

— Ну, ну, студент, — примирливо помуркотів прокурор, — давай не будемо… Ти краще скажи: поможеш мені перевезтися на постійне місце проживання? Бо мені треба здійснити несподіваний маневр ще сьогодні вдосвіта. Тищечком–нищечком…

— Я тебе можу вивезти хоч і на гробки! — наливаючи в склянки рештки горілки, сказав Шульга. — І знаєш, з яким задоволенням!

— Вредний ти чоловік, студент, — зітхнув Швед. — Але лічность. А мені лічності подобаються.

Вони сиділи, доки повипивали все, що було в прокуроровім портфелі. Шульга спробував покликати хазяйку, але не знайшов її. Дівчатка в тій кімнаті вже спали, мати десь пропала.

— Вигнав бідну жінку на мороз, — осудливо глянув Шульга на антрацитового чоловіка.

— На який мороз! На який мороз! — майже звеселено загукав прокурор. — Вдарилася до сусідки виливати сльози! Та теж вдова. Тут повен двір вдів. Як тигриці в клітках. Звіринець! Десять тигриць і один я, мужчина. Кинутий на розтерзання!

— Хто ж тебе сюди кинув?

— Хто? Судьба! А тепер я її поламаю. — Він глянув на годинник, заметушився. — Давай, студенте, вирушаємо. Зараз третя ночі, туди добиратися годину, о четвертій будемо там.

— Де це? Так далеко?

— Ну, не дуже. По центральному проспекту, тоді по вулиці Дзержинського, за парком Шевченка трохи вгору, і буде вулиця Поля. Якийсь буржуазний вчений, чи я знаю! Досі не перейменували вулиці, бо думали, що то не Поль, а поле. А мені однаково. Вуличка коротенька, а в кінці отдельное строєніє. І в мене на нього ордер.

— Там що — ніхто не живе?

— Ховається одна стерва. Не можна впіймать. То вона на роботі, то вона поїхала в район до матері, то вона ще не прийшла, то вона вже пішла. А тут я її вдосвіта й застукаю тищечком та нищечком.

Майна в прокурора було кубометрів півтора. Два антрацитові чемоданяри, якісь пакунки, згортки, рулони. Шульга носив речі з темної веранди, прокурор складав на залізних саночках, міцно ув’язував товстою вірьовкою.

Поки вони чаркували, випав свіжий сніжок, санчата йшли поповзом, легко, тільки на нерівностях тротуару іноді доводилося напружуватися, і тоді давався взнаки тягар, нагромаджений на них.

— В тебе що там — книжки? — поцікавився Шульга. — Важке, як каменюки.

— Книжки? — здивувався прокурор. — Ти що, студент,

смієшся? Хто ж тепер возькається з книжками? Для цього маються бібліотеки. А в мене — майно. Особиста власність. Громадяни СРСР мають право на особисту власність. Записано в Конституції.

— Та чорт з тобою і з твоею особистою власністю! А тільки ж на кожному виямку всі печінки рве мені твоє майно!

— Особиста власність!

— Манатки! Нікчемний ти чоловік, Швед. Ну, хай я, — яко наг, яко благ. Так я ж студент. А ти прокурор, орган правосуддя, потрясатель судьбами, — і що? Сам, як вовк, нічого не нажив, крім кубометра манаток, житло тобі виділили десь у чорта в зубах…

— Сам вибрав, особисто й персонально вибрав, тищечком і нищечком. Думаєш, мені б не дали кімнати в центрі? На цій же вулиці Дзержинського, в директорських квартирах. Або на Комсомольській вулиці генеральські квартири, фашистські тузи в окупацію там розлягалися. Так це ж тепер суцільні комуналки! П’ять–шість сімейств, двадцять–тридцять гавриків на одне вічко в сортирі! Ну, а я знайшов собі персональний особнячок. Тищечком–нищечком. Строєніє не дуже, зате садиба. Можна буде це обкласти цеглою, а можна розвалити і поставити новий особняк. Над самим Дніпром, вид божественний, природа… Сплошний рай… Ну, та ти побачиш…

Особняки, в яких жило начальство, цегляний будиночок академіка Яворницького, темний кут дому старих більшовиків, вулиця кінчалася, пустирище, белебень, високий берег округло спадає вниз до Дніпра.

— Де ж твоє строєніє? Тут же нічого…

— А ось, а ось, — вдоволено зацмокав антрацитовий чоловік, звертаючи вбік, тягнучи в білу темряву і важкі санчата, і самого Шульгу і мало не наштовхуючись зненацька на щось незграбне, неоковирне, безформне.

— Що, студент! — переходячи на урочистий шепіт, потирав руки Швед. — Бачиш? Територія! Тищечком–нищечком…

Шульга мимоволі затулив п’ятірнею очі. Де він? Що з ним? Куди його привели? Як колись у Ташкенті капіташа, так і тепер цей прокурорчик (казав, що теж був капітаном на війні), мовби змовившись, приводять його в те саме місце, до того самого мізерного будування, до… Щось присадкувате, вросле в землю, зліплене з глини, ніби геть безвіконне й бездверне, без будь–яких ознак людської присутності, та водночас таке тривожно–знайоме, наснажене такими могутніми зарядами таємничої енергії, що від одного–єдиного доторку — вибух, і полум’я, і прірва, і пропад.

— Двері тут, — шепотів прокурор, — давай, стукай!

— Сам стукай.

— Вона ж мені не відчинить. Знає мій голос. Сказать: «Міліція» або «Прокуратура», — номер не пройде. Ця баба нічого не боїться. Двері ламать — це ж тепер моя власність. Я постукаю, а ти скажи: «Студент Шульга».

Він не став ждати Романової згоди, підскочив до ледь помітних надвірних дверей і торохнув у них своїм антрацитовим кулацюрою.

— Ну! — засичав він до Шульги. — Давай ближче! Підходь!

Може, Шульга й не послухався б прокурора, може, й не