Ювелір з вулиці Капуцинів

Самбук Ростислав Феодосьевич

Богдан так задивився на пташку, що відразу не помітив — Євген Степанович, який лежите за кілька метрів, подає якісь знаки. Невже їдуть? Прислухався. Здалеку долинув гул: здавалося, він висить у гарячому повітрі десь ген-ген біля обрію, тонкий, наче гудіння джмеля. Помилитися не можна — йдуть автомашини. Богдан ледь підняв чорний ствол автомата, прилип гарячою щокою до ложа.

Гул ближчав, і за кілька хвилин через горбок перевалила машина. Друга… третя… ще… Здалеку схожі на великих сірих жуків, вони з кожною миттю збільшувались — наче пливли по сірій асфальтовій

стрічці.

Богдан глянув на Зарембу. П’янка хвиля залила його — зараз натисне на гашетку, підкосить довгою чергою машину, і вона з розгону піде у кювет. Але які знаки подає йому Заремба? Не стріляти? Так, він пам’ятає наказ — вогонь лише після сигналу. Та вже ж час…

Задудніла земля. Перша машина обдала Богдана хвилею гарячого повітря. Пройшла майже поруч, повна солдатів у залізних касках. У кабіні другої він побачив офіцера — відкинувся на спинку сидіння, куняє. Під високим кашкетом довге обличчя, тонкий ніс з горбинкою…

Їдкий запах відпрацьованого пального вдарив Богданові у ніздрі. Машини все йшли. Четверта… п’ята… Шість великих вантажних автомобілів, повних озброєних солдатів. За хвилину зникли за поворотом, затих гул моторів, вітер розвіяв бензинний запах — ніби нічого й не було, ніби й не тримав тільки що на мушці довге біле обличчя під високим офіцерським кашкетом.

Лише тепер Богдан зрозумів — пройшла військова колона. Зав’язувати бій з нею було б необачно: по-перше, сили нерівні — на кожного з партизанів не менше п’яти озброєних до зубів автоматників; по-друге, завдання у них цілком конкретне, і виконати його слід за будь-яку ціну.

Кілька днів тому Дорошенко — командир партизанського загону, що діяв на території двох районів, одержав повідомлення: гітлерівці збираються перевозити до міста цінності, награбовані у населення. Повідомляла своя людина, якій вдалося влаштуватися у поліції. Охорону цінностей, щоправда, поліції не довірили — їх повинні були транспортувати у танкетці в супроводі півтора десятка есесівців.

Дорошенко негайно зв’язався з керівниками підпілля. Така нагода ще бог зна коли трапиться — адже ж одним махом можна було вирішити дуже складну проблему: маючи відповідні кошти, підпільники могли придбати багато чого, починаючи з документів і кінчаючи зброєю.

Для зв’язку із загоном Дорошенка у партизанські ліси прибули Заремба і Богдан. Разом з Євгеном Степановичем учора ввечері Дорошенко розробив план операції — вирішили влаштувати засідку біля самої дороги, у рідколіссі. В разі чого можна легко й відступити — за сто метрів починався молодий ліс, де й сам чорт нікого не знайде.

Сонце стояло вже високо над лісом — скоро дванадцята, а танкетки все нема. А може, повідомлення неточне, чи гітлерівці в останній момент змінили свої наміри? Дорога безлюдна, лише зрідка проторохтить селянська фіра, запряжена немічною конячиною. Спека… Піт струмками стікав по обличчю, сорочка змокріла. А головне — якась погань залізла під сорочку, певно, мураха, й не дає спокою. Богдан обережно засунув руку під одяг — де ж та клята комаха? Вона здавалася зараз найбільшим

ворогом — вся спина свербіла, немов там уже цілий мурашник.

Богдан повернувся набік і зустрівся з сердитим поглядом Заремби. Хлопець зиркнув туди, куди показував йому очима Євген Степанович, і завмер. На дубі ледь помітна біла хустинка — сигнал. Вже чути й брязкіт гусениць: на горбок вискочила танкетка, за нею машина з солдатами.

Забувши про автомат, Богдан стежив за танкеткою. Йде, здіймаючи на дорозі клуби куряви, і здається, — ніщо не зупинить її. Та раптом хтось на мить підвівся над кущем, полетіла важка протитанкова граната — вибух, і танкетка закрутилася на місці.

Тільки тепер Богдан згадав про автомат — взяв на мушку автомобіль і послав довгу чергу. Йому здавалося, що стріляє лише він один, та, випадково глянувши на Зарембу, побачив — і в того димить автомат…

Машина проїхала ще кілька метрів і сповзла у кювет. Есесівці вистрибнули з кузова, відкрили вогонь з ручного кулемета. Кулі засвистіли над головами партизанів, зрізаючи гілочки.

Есесівцям пощастило — зіпсована машина сповзла у кювет перед горбком, лежачи за яким можна було контролювати все узлісся. Довгими автоматними й кулеметними чергами гітлерівці притиснули партизанів до землі. Становище відразу ускладнилось.

Переповзаючи від куща до куща, щоб зайняти кращу позицію, Богдан побачив біля себе Дорошенка. Той щось йому показував. “Що він хоче?” — подумав хлопець. Озирнувся й зрозумів — треба обійти есесівців.

Підвівся і, не звертаючи уваги на кулі, побіг уздовж дороги. Враз, зачепившись за щось, упав, обдираючи обличчя колючим чагарником. Хотів знову підвестись, та не зміг, притиснутий дужою рукою. Напружився, але так і не встав, почувши сердитий шепіт:

— Ти що, сказився? Скосять…

Озирнувся. Поруч бородатий вуйко, та з гарячими молодими очима. Повзе швидко, звиваючись у високій траві.

— Давай за мною! — видихнув. — Тільки обережно, щоб не помітили…

Вони проповзли ще кілька десятків метрів, скотилися у кювет. Бородатий мовчки сунув Богданові гранату й очима вказав на шосе. Вони були трохи вище від есесівців, в тилу у них. Обережно переповзли дорогу, тепер їх відділяла од ворогів смуга густого чагарника.

Видно, бородатий добре знав місцевість, бо, подавши Богданові знак іти за ним, побіг напівзігнувшись, обминаючи кущі. Впали разом у невеличку канаву. Визирнувши, Богдан побачив есесівців мало не поруч. Кинув гранату і ще встиг помітити, як вирячились од страху очі кулеметника…

Машина горіла, з танкетки, піднявши руки, вилізав. офіцер. Яка тиша, просто неймовірно, щоб так було після пострілів і вибухів… Богдан підійшов до танкетки… Партизани переносили на підводи мішки з великими сургучними печатками. Поруч стояв Заремба. Він тримався за щоку. Між пальцями тонкими цівочками текла кров. Богдан кинувся до Євгена Степановича.

— Ви поранені?

Не віднімаючи руки, той виплюнув з рота кров, сказав шепеляво:

— В’учили-таки… Шуби вибили… А так… нішого…