Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
Шпехт вже зовсім заплутався у безлічі цифр і формул, як раптом на першій сторінці одного із зошитів побачив крупно виписані літери: “Висновки”. Рівні рядки акуратних записів, цілі сторінки формул та цифр… Певно, це й цікавило Мора. На всякий випадок Герман скрутив зошит у трубочку, крадькома заховав до кишені.
В інших зошитах знову криво й косо зроблені записи, знову знаки оклику й запитання, карикатури… Шпехт переглянув усе, та не знайшов більш нічого вартого уваги.
Заглибившись у папери, Герман зовсім забув про Лотту і лише тепер глянув на неї. Вона сиділа спиною до нього
— Він любив мене, — сказала Лотта. Забрала у Германа хусточку, витерла очі і усміхнулась жалібно. — Бачите, які ми швидкі на сльози.
Удвох вони швидко розібрали ділові і особисті папери Геллерта, відокремили ті, які хоча б трохи стосувались його роботи. Поверхово проглянувши їх, Шпехт упевнився, що це в основному ділове листування та консультації.
Уже в коридорі Герман сказав:
— Мені б не хотілося, аби Мор знав, що я допомагав розбирати папери. Можливо, йому це буде неприємно, все ж чужа рука торкалася робіт його товариша.
— Як хочете, мій друже. — Лотта стояла перед Шпехтом заплакана, та чомусь саме тепер вона здалась йому значно кращою, щось у ній було від тієї Лотти, яка грала Бетховена. — Як хочете, — повторила, — либонь, ви маєте рацію…
Тільки-но вони зібралися вирушити до міста, як приїхали Мор і Амрен. Після вчорашньої пиятики очі в есесівця запливли і стали зовсім маленькі.
— Голова не болить? — запитав він у Шпехта і по просив: — Нехай мені дадуть чарку коньяку, може, по легшає…
Випив не одну, а дві, не закушуючи, і лише після цього скривився, поскаржившись:
— Здоров’я, здається, у мене непогане, та, чорт зна що таке, вип’єш пляшку чи дві, і починає пекти… І звідки ця згага береться?
Лотта не витримала і зареготала.
— Коли після двох пляшок лише згага, то жити вам, штурмбанфюрер, до ста років…
Після коньяку Амрен повеселішав і запитав у Шпехта, чи не змінилися його наміри. Дізнавшись, що столики вже замовлено, почав весело насвистувати Видно, Амрену сподобалось, що Шпехт не поцікавився причиною їхнього візиту і визнав за потрібне пояснити:
— Роберт, розумієш, листувався з цим… як його… Геллертом… Ну, і треба подивитись, може, збереглися ці листи… Для чогось йому знадобились…
Продовжуючи насвистувати, піднявся слідом за Лоттою і Мором.
Через годину Шпехт почув голоси на другому поверсі. Певно, вийшли з кабінету і розмовляли в коридорі. Герман прислухався. Говорив Мор:
— Добре, Лотто, що ви зберегли зошити Теодора. Він був дуже талановитий фізик, я знов переконався в цьому, проглядаючи його записи. Гадав, що він усе ж таки встиг завершити свою працю. Це був би великий вклад у науку. Та я помилився.
— Ніхто не цікавився паперами покійного? — перебив Амрен. — Може, хтось із колишніх колег?
У Шпехта тенькнуло серце: невже зараз скаже?
— Всі папери батько склав власноручно, — відповіла Лотта. — Ніхто не знав, де
— Будемо вважати нашу місію невдалою, — сказав Мор.
Вони вже спускалися до холу. Шпехт відірвався од книги, байдуже відклав її. Мовив:
— Новітню літературу я сприймаю розумом, а не серцем. Класики все-таки уміли покопирсатись у людській душі. Як ви гадаєте, Мор, чи скоро ми зможемо забути Шіллера?
— Шіллера? — перепитав той. — А-а, ви про літературу. А я все про своє…
— Знайшли листи?
Мор здивовано глянув на Германа.
— Які листи?
— Геллерт, певно, спалив їх, — втрутився Амрен, неввічливо відтерши Мора плечем.
Мор непорозуміло дивився, та Герман поклав край небажаній розмові, запропонувавши:
— Ви, здається, на машині. Давайте провітримось перед обідом.
“Моя люба Доро! Давно тобі не писала, бо, чесно кажучи, не знала, що і як писати. Сама не розуміла себе і блукала серед трьох сосон. Ще й зараз блукаю між них і не знаю, коли знайду дорогу. Можливо, це тому, що мене (тобі першій зізнаюсь у цьому) влаштовує це блукання. Не хочеться розчаровуватись…
Ти завжди розуміла мене з першого слова і вже давно про все здогадалась. Так, у моє життя ввійшов мужчина. Я б сказала, що випадково ввійшов, але що не випадкове у нашому житті? А може, і саме життя — випадковість, може, воно не варте ні переживань, ані сліз наших. Ось бачиш, яка я меланхолійна, і не знаю, чого в мені більше — меланхолії чи надії…
Тепер — до діла.
Його привів батько — вони уклали якусь угоду, і батько танцював навколо нього. Ти ж знаєш, він завжди танцює, коли чує наживу. Чому батько привів його до нас, я зрозуміла потім — боявся позбутися вигідного клієнта, а поки що доручив його своїй дочці. Мені було нудно, і я вирішила розважитись, тим більше, що цей чоловік трохи імпонував мені.
Уяви собі — середній на зріст, стрункий, темно-русявий, з голубими блискучими очима. Трохи вразила мене настороженість, з якою він. тримався спочатку, і, я сказала б, внутрішня зосередженість. Я запросила його до себе, ми пили рейнвейн, вели легку розмову, мені було приємно кокетувати з ним і, чесно кажучи, хотілося закрутити йому голову.
Пробач, що я досі не назвала його. Герман Шпехт — колишній обер-лейтенант, звільнений з армії після поранення. Куля влучила в ногу, і він ходить з паличкою. Та все це не має значення — ні його справи, ні поранення, ні паличка.
Сталося так, що з Берліна приїхав Роберт з якимось бурбоном штурмбанфюрером, я запросила подруг, і ми влаштували майже бал, пили коньяк, танцювали, сміялись. Було весело, трохи псував нерви бурбон, та з цим можна було миритись. Зрештою я все ж закрутила Германові голову — він приревнував мене. І знаєш до кого? Тисячу років ламатимеш голову і не здогадаєшся — до Роберта. Правда, Герман щойно познайомився з Робертом, але ж він повинен був зрозуміти з першого погляду — Мора можна ревнувати хіба що до книжок чи реторт, у крайньому разі — до його картин. Не скажу, що Германові ревнощі не принесли мені кількох приємних хвилин, та не більше: серце моє билося рівно…