Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
У квартирі Кремера пролунав настирливий дзвінок. Галкін, який лише почав передачу — риска, дві крапки… риска, крапка, риска… — висмикнув штепсель з розетки і заховав рацію у валізу. Тривожні голоси у передпокої. Федько вдав, що прибирає на письмовому столі Кремера, і не відразу озирнувся, почувши рипіння дверей.
— Знаєш, як можна назвати твою поведінку?
У дверях стояла Катруся. Розчервоніла, очі сердиті й перелякані.
— Це ти до мене? — не зрозумів Галкін.
— Ні, до папи римського! — Федько ніколи не бачив Катрусю
— Який пеленгатор? — перепитав Галкін, хоч відразу все зрозумів.
— Який пеленгатор! — вигукнула Катря. — Гестапівський, певно. Думаєш, вони сидять, склавши руки, коли під боком працює рація? — Побачивши, як зблід Галкін, сказала лагідніше: — Оце тобі наука…
— Спокійно! — не втратив рівноваги Карл. Підхопив валізу з рацією. — Федько, заводь машину. Ще невідомо, як там у них… Їдемо на прогулянку…
Чорний “мерседес” проїхав до поштамту, поминув “пересувну крамницю” і рушив на околицю. Карл Кремер їхав розважатись.
Менцель викликав до себе Харнака і начальника служби перехоплення штурмфюрера Вінклера.
— Мені набридли ці постійні невдачі! — почав відразу гримати. — Більшовики у нас під носом зв’язуються з центром, а ви, штурмфюрер, ніяк не можете зловити їх.
У Вінклера почервоніли вуха. Харнак знав — це було ознакою хвилювання. І зрадів. Цей золотушний штурмфюрер завжди пробуджував у нього антипатію. Безброве витягнуте обличчя, хитрі злі очі викликали фізичну огиду.
— Прогавити рацію, коли були від неї за кілька кроків! — підлив він масла у вогонь. — Хтось розгадав ваш трюк з солдатською крамницею.
Вуха у Вінклера стали пунцовими. Чорт забирай цього гауптштурмфюрера! Ніхто ж у нього не питає — сидів би мовчки. Він, Вінклер, нічого не казав, коли з вини Харнака утік з тюрми небезпечний більшовицький агент. Але ж у гауптштурмфюрера знайшлась рука, а за Вінклера навряд чи хто заступиться. На його місце завжди знайдеться охочий — далеко від фронту, комфорт і гроші. Як не кажи, а набагато краще, ніж навіть служба у штабі армії чи фронту. Все ж там ближче до росіян, а останнім часом вони так швидко наступають, що інколи невідомо, де тил, а де фронт. Біс з ним, з Харнаком, він перетерпить його патякання. Він перетерпить усе, аби залишитись тут, у міській квартирі з теплою вбиральнею і ванною.
— Дозвольте доповісти, штандартенфюрер, — наче підкинуло Вінклера на стільці, — я маю свіжі дані.
— Про які мені відомо вже кілька тижнів? — єхидно запитав Менцель. — Зрозумійте нарешті, Вінклер, мені наплювати на всі ваші дані, мені потрібні не дані, а більшовицька рація!
— Але ж, штандартенфюрер…
— Давайте ваші дані, Вінклер… — безнадійно махнув рукою Менцель.
Штурмфюрер розклав на столі велику карту міста й навколишніх районів. Червоним олівцем були окреслені два квартали біля поштамту — сюди вказували стрілки, які йшли з кількох пунктів радіоперехоплення.
— Саме
— Я не люблю, коли вдруге відкривають Америку, Вінклер, — буркнув Менцель. — Тим більше, що з Америкою ми у стані війни… — спробував не зовсім вдало пожартувати і сам перший зареготав. Продовжував спокійніше:
— Ну, що там у вас?
— Наші спеціалісти добре вивчили “почерк” радиста, — повторив Вінклер, — і тому твердять, що передавач, який виходить в ефір двічі-тричі на тиждень у цих районах, — показав на карті, — належить йому.
— Цікаво… — схилився над картою Менцель. — Це справді цікава новина, Вінклер.
Харнаку здалося, що у штурмфюрера від задоволення почали ворушитись вуха. “Як у собаки”, — подумав з огидою, та цікавість перемогла, і він також нахилився над картою.
— Це, — пояснював Вінклер, — шосе на схід. Передачі ведуться на відстані десяти кілометрів… Ось звідси до цього лісу… Тут ліс підступає до самої дороги. Можливо, що радист працює у лісі. Тут зручно переховувати рацію і завжди можна непомітно зникнути.
— Ви кажете це таким тоном, — невдоволено буркнув Харнак, — наче радієте з спритності цього агента.
Вінклер сердито зиркнув на нього, та сперечатись не став.
— Він насолив мені більше, ніж будь-кому, — тільки й відповів. І продовжував: — Інше улюблене місце радиста на магістралі, яка веде на південь. Ось на цьому відрізку. Якоїсь системи у виборі місця передач у нього нема. Два рази підряд може працювати на східному шосе, потім відразу їде на південне. Був випадок, коли засікли його і тут, — показав на дорогу, яка вела на захід, — та більше в цьому місці не з’являвся.
— Що скажете ви, Віллі? — запитав Менцель у Харнака.
— Гадаю, — не дав йому відповісти Вінклер, — агент має транспорт.
— Чому ви робите таке припущення? — сухо кинув Харнак.
— Колись він повторив передачу через півгодини, але вже з іншого місця — кілометрів за десять од попереднього. Подолати пішки таку відстань за цей час він не міг.
— А попутну машину ви не враховуєте?
— Я не наполягаю на цій версії, — розвів руками Вінклер.
— Але ж вона може бути й правильною, — ляснув долонею по столу Менцель. — Ми повинні врахувати всі дрібниці… Радиста треба ліквідувати. Це, — підвищив тон, — першочергове завдання, і нам слід мобілізувати всі сили… Для цього створимо оперативну групу, яку очолить гауптштурмфюрер Харнак.
Від несподіванки Харнак здригнувся. Лише цього йому не вистачало. Вскочити у таку халепу! Ганятись за цим більшовицьким агентом — це те ж саме, що з зав’язаними очима ловити на базарі спекулянтів. Дрібна й пошла людина цей Менцель — ніяк не може простити йому заступництво губернаторші. І це після того, що він, Харнак, зробив для цього йолопа у чині штандартенфюрера!