"Із днів журби"
Шрифт:
Ти добре знаєш: ми твої є діти, слабі, нікчемні і капризні діти,
і трошки рознервовані надміру, та все ж твої і рідні, й найлюбіші,
і мусимо тебе любити, мамо!
І хоч цікавим оком піддивились твої слабі й негарнії місця
і здерли маску святості з лиця, розвіяли рожевий, поетичний туман, що ти вкривалась ним так довго, пізнали зблизька твій верстат, пізнали, як господарюєш
І - що найвище - ми самих себе вілкрили!
Відкрили власну душу, заглянули в верстат своїх думок, свого чуття, бажання і змагання,
і там твою пізнали руку, мамо, твої закони.
В тих снах пустих, в ілюзіях відвічних побачили таку ж реальну дійсність, такі ж великі явища, як в зорях, у Ніагари реві, у скелях Гімалаїв.
І тут, у власному нутрі, ми віднайшли все те, що, бачилось, утратили в зовнішньому околі: гармонію, і вічність, і безмежність,
і всі рожеві блиски ідеалу.
Нехай життя - момент
і зложене з моментів, ми вічність носимо в душі; нехай життя - борба, жорстокі, дикі лови, а в сфері духа є лиш різнородність!
Різні тони, різні фарби, різні сили і змагання, мов тисячострунна арфа, - та всім струнам стрій один.
Кождий тон і кождий відтінь - се момент один, промінчик, але в кождому моменті сяє вічності брильянт.
По коверці пурпуровім
із таємних сходу брам виїжджа на небо сонце, наче входить цар у храм.
І в моє вікно зирнуло
і сполошило стару, невідступну, невмолиму посидільницю журу.
Ся стара, погана відьма тут сиділа цілу ніч
і зміняла своїм чаром кожду думку, кожду річ.
Кождий мебель був мій ворог, кожда книжка - то була п'явка, що систематично кров і мозок мій пила.
Кожда добрість - то наївність, кождий друг - то хижий звір, кожда думка - то помилка, кождий спомин - то докір.
А як свідомість болющу сон, мов свічку, загасив, чар її і в сонне царство тіні дійсності вносив.
Все, що я кохав безмежно
і що зрадило мене, все, що стратив, тут до мене
Молоді, гарячі сльози тут, мов рожі, зацвіли по стежках отих тернистих, де колись вони плили.
Молода палкая туга, мов жебрачка в лахманах, все чогось іще шукала, топчучи зарослий шлях.
Тільки віра молодая, мов загашений огень: купка попелу лишилась, обгорілий, чорний пень.
І нараз пропали чари, сонце глипнуло в вікно!..
Я прокинувся. Чи справді?
Все те ще не так давно?
Я ще не старий! Ще сила
є в руках і у души!
Ще поборемося, доле!
Ну, попробуй, задуши!
Я ще не старий! Не згинув ще для мене жизні зміст, хоч журба, хоч горе тисне - ні, ще я не песиміст!
Суне, суне чорна хмара, наче військо із полудня.
Короговки сонце вкрили, за горою бубни бубнять.
За горою бубни бубнять, у повітрі сурми грають, а блискучії шаблюки шахом-махом пітьму крають.
Шахом-махом пітьму крають, своїм блиском сліплять очі; стогне небо, стогнуть гори, як гармата загуркоче.
Як гармата загуркоче, куль холодних град засвище, - гей, заплачеш важко, небо, на те дике бойовище!
У долині село лежить, понад селом туман дрижить, а на горбі край села стоїть кузня немала.
А в тій кузні коваль клепле, а в коваля серце тепле, а він клепле та й співа, всіх до кузні іззива.
"Ходіть, люди, з хат, із поля!
Тут кується краща доля.
Ходіть люди, порану, вибивайтесь з туману!"
Та тумани хитаються, понад селом згущаються, розляглися по полях, щоб затьмити людям шлях.
Щоб закрити їм стежини ті, що вгору йдуть з долини, в тую кузню, де кують ясну зброю замість пут.