З минулого
Шрифт:
Коли гомонюча Сура вигинала своє останнє коліно, щоб злитися з південною жилою, із спадистих південних берегів на неї байдуже дивився сивий, як і оці мохи, густоцерквий Алатир.
Щедра наша країна, чимало має цікавих, затишних міст.
Присадкуватими, позеленілими від давності церквами та високими багнетяними шпаківницями на дахах, мов щетиною, п’явся Алатир у глибоке без краю небо. Слалось це місто на пагорках зеленими кущами садів, що, мов бородавки, розтикалися поміж цегловими та рубленими двоповерховими хатками. Простягало покорчені усім-усіма три вулички
Отам, серед засмальцьованих шпал та сталевих тенет, у старій, дерев’яній, полинялій од давності сторожовій будці скоротав свій вік Іван Петрович. Двадцять шість років протяг, просторожував. Багато «крушеній» власним серцем перетерпів, з дюжину начальства перемінив і знав вокзал, як батьківську заяложену дубльонку.
За його будкою-хаткою, граючись, зеленів густий, найбільший на весь Алатир, казенний сад. Він починався від останнього рядка червоних від іржі рейок і тягся аж туди, де за гігантським горбом кучерявіли сосни.
Іван Петрович старістю майже щодня відвідував цю зелену пахучу «казенщину» (як звали садок) та свого старого приятеля сторожа-садівника. Мовчки зійдуться, посидять на сучкуватім ослоні, напозіхаються та й посунуть кожен у свою будочку, також мовчки.
Але бувають і такі виключні дні, коли й ці кремезні дідки зацікавляться якоюсь новою подією з алатирського життя і лагідно посперечаються.
— Чи чули пак, Денисе Фотійовичу, в нас?..
— Депа бастує? — спокійно перепитує таранкуватий, :і рідковолосим обличчям Денис Фотійович. А очі й не мигнуть, устромляються вздовж пересипаних пісочком стежок, старанно та по-мистецьки облиштованих свіжими півниками.
— Знов не працювали сьогодні...
— Що ж на цей час висунули, які вимоги? Прибавку знов?
— Е-е, Фотійовичу, не те! Сам чув, не те! Царя хочуть скинути коняці в штани... Сам чув: у Петербурзі цар розстріляв робочу маніхвестацію. Так його тепер скинути хтять.
— Царя? А хто ж тоді народом буде правити, роботу лапати, маніхвести підписувати, з японцем воювати?.. — дивувався наївний Фотійович.
А Іван Петрович моргне оком, старим таким, безбарвним, :і рудими бровами, і з гордістю знавця розповість, про що гомонять робітники:
— Сам чув, Петро Недоля казав!.. Свою, каже, владу поставимо, свій совєт міністрів налагодимо, восьмигодинний робочий день оголосимо...
— А хто ж царем буде, може, Недоля? Звідкіля він узявся такий у нас?
— Царя, кажуть, не буде — не потрібен. Совєт міністрів свій...
Нічого не розумів старіший роками Фотійович. Бачив і він і знає цього Недолю.
Ну, й що ж: увесь всередині, тільки очі горять. Глянеш у лице — їсть тебе очима. Який з нього міністр буде? Він же робочий, забастовщик...
— Він у депо повз мене ходить. Жартує, либонь, коли не дивишся в очі йому, а глянеш, аж мороз поза шкірою полізе... Ро-о-зумний бісів Петро, битий, видать. Такий не збреше... А звідки? Росія велика, Фотійовичу...
І розходилися з різними думками...
А
Понад тисячу виснажених у щоденній тяжкій праці робітників не стримувались далі.
...Там десь, далеко за соснами, лунали січневі події, їх тяжкі луни розляглися по Русі-матінці, котились веснами по фабриках та заводах. Поринали в дужих цілинних соснах і журливим стогнанням оддавали в цих закурених, перефарбованих пахучою нафтою цехах присадкуватої «депи»...
Петро Недоля з’явився в Алатирі років два тому десь аж з Петербурга і вміло керував робітниками. Та ні один з залізничної жандармерії не міг розпізнати саме в ньому передового революціонера. Після великої квітневої забастовки в депо заарештовано дев’ять чоловіків і трьох, які кинулися на поліцаїв з кулаками, «для примера» розстріляно там, за соснами, під крутою «кам’яною горою».
Через що вона кам’яна, ніхто не знає. З простісінької глини височенна могила повисла над Сурою і скалилась на каламутну воду чорними плямами-печерами. Вони ховались серед густого коріння в кручі, не моргаючи дивилися, як конали застрелені робітники. А дикі сосни стогнали сумом, і вітер бавився їх верховіттям.
На цій горі, кажуть, сам Разін висиджував та молодецькі пісні слав по річці й між соснами. Пісні котилися сивіючими мохами в замордовані душі, вітрами надихали надію. А гострогруді розмальовані човни виринали з-за крутих алатирських берегів...
Недоля жив недалечко за вокзалом у старенької вдови залізничника і її веселої дочки. Вдова тільки зітхала, а очі мокріли, коли приходив заклопотаний, стомлений їх квартирант Петро. Вона знала, що його не мине колись те, що й тих трьох під «кам’яною горою». Чоловіка втеряла в японській війні, до Петра, як до зятя, придивлялася й звикала. Хотіла благати, виплакувати, щоб кинув «хистку» працю. Але ж коли послухає, як він моторно та розумно говорить робітникам у хаті, то німіє язик, а серце хоче слухати та слухати.
Висока, струнка, повновида Поля теж звикала до Петра й незчулася, коли стала йому близькою, рідною. Вона переховувала літературу і деяку зброю після того придушення виступу депо, ховала так, що тільки мохи знали де. Петро щиро покохав Полю, обіцяв згуляти весілля і мовчки вірив у це.
— Товариші! — чула Поля в хатині. — Кажуть, цими днями до нас приїжджає знову отой, чорновусий жандармський полковник, У Петербурзі почалися репресії над робітниками після того січневого розстрілу. З якими ж новинами приїде полковник? Він не любить навідуватись пусто-дурно.
— Може, знов арешти та...
— Може... Є чутки, що революція по робітничих містах все більше й більше зростає. Зрозуміло, що реакція готується до відповіді...
— Та відрядити його в сортир, гада! Головою вниз, — не видержала чиясь палка натура.
Але Недоля стримував:
— Не можна! Треба триматись одного! Терор — не наш засіб боротьби. Ленін проти терору. На приїзд полковника відповідаймо забастовкою. Завтра всі в депо — і ні за холодну воду. А коли начальство почне репресії, — так всі на вулицю, демонстрацію по городу!