З погляду вічності

Загребельный Павел Архипович

Олександр Миколайович натискує кнопку дзвінка — з'являється помічник.

— Принесіть, будь ласка, матеріали про Ленінські премії.

На стіл лягає груба тека.

— Ось... Ну, можна почати з того, що тут поставлене моє прізвище. Я знімаю його. Подав заяву. Без моєї згоди хтось дописав. Не знаю навіщо. Для солідності, чи що.

— Для підлабузництва,— твердо каже Череда.

— Може. Однаково. Своє прізвище я зняв. На це маю право. Але решту треба розглядати...

— Наші сини теж мають право. Вони просять. Вимагають. І ми...

—

Зняти прізвища ваших синів — означає зняти всіх. Бо хто ж робив?

— Ага! — гримить з-за їхніх спин Шляхтич.— Виходить, один щось зробив, а десять примазуються? Що ж це таке? Понаписували навіть тих, хто заважав, ставав на перешкоді. Матвію, скажи, ти ж знаєш ліпше! Скажи про Токового, про головного інженера!

— Все розглядатиметься,— обіцяє їм Олександр Миколайович,— вивчатиметься уважно і з усією відповідальністю. Обіцяю вам... Вважайте, що... Між людьми нашого покоління повинна існувати солідарність...

А десь згодом, за кілька місяців,— газети, газети, газети... По телевізору виступає президент Академії наук... Лунає прізвище Шляхтича, а за ним — наші з Євгеном скромні, як належалося б сказати, прізвища. Тоді ми відразу подорослішаємо. В один день!

Але то буде згодом, а тим часом ми з Євгеном демонструємо і всіляко зміцнюємо солідарність, яка панує між представниками покоління нашого, тобто молодого, до меж легковажності.

Назавтра після знайомства з рожево-голубими дівчатами ми біжимо після зміни на колишню Глиняну гірку, бо саме там площа Космонавтів, а саме на площі Космонавтів стоїть будівля педагогічного інституту, нова будівля, новий інститут, недавно відкритий у нашому місті, а в тому інституті — два чуда, рожеве й голубе, чи то студентки, чи то викладачки відразу двох (або й чотирьох — на кожну по дві) іноземних мов, а може, й доценти, як наш старий знайомий Крижень, і з цими загадковими студентко-викладачко-доцентами квапимося на побачення, забувши про все на світі, піддавшись миттєвому одурінню, не зважаючи на втому після зміни, попри дощ, який чеше сьогодні зранку, справжній осінній, холодний, обложний, сірий дощ. Ми прибігаємо на площу Космонавтів засапані, змокрілі від дощу і від поспіху, площа величезна, будівлі тут стоять далеко одна від одної, сховатися ніде, нема навіть стовпа, щоб підперти його й постояти, чекаючи, а дощ періщить, сірий, занудливий, холодний.

— Може,— несміливо пропонує Євген,— може, зайдемо в інститут?

— В інститут? — перекривляю товариша.— А тобі як сказано— в інститут чи до інституту? І потім: куди ти зайдеш? На всі п'ять поверхів відразу? Як ти думаєш, скільки там аудиторій? Сто, двісті? У всі двісті відразу вскочиш? А може, вони взагалі не в педінституті, а десь тут в іншому будинку?

Євген мовчки зітхає. Ми стоїмо й чекаємо. Не уявляємо, якими будуть під дощем ті дві, чи мають вони відповідно рожевий і голубий плащ, чи бігтимуть через площу під парасольками теж відповідно — рожевою і голубою; ми мокнемо під дощем вперто, самовіддано

й запекло, готові заплатити за красу все належне, і, нарешті, з дверей педінституту починають вибігати по одному, по двоє й табунцем дівчата й хлопчики, статечніше трохи виходять викладачі, зовсім статечно — літні доценти. Ми присуваємося ближче до виходу, щоб не прогавити, ми намагаємося зазирати під плащі і парасольки, пропускаємо повз себе з сотню представників усіх поколінь і всіх можливих цензів освіченості — від середньої до вищої і найвищої. Все це біжить повз нас, сміється, вимахує руками, вищить від холодних патьоків води поза шию, все це вистрибує і вигецує, але наших знайомих нема та й нема. Ні рожевої, ні голубої, ні в костюмах, ні в плащах, ні під парасольками, ні без парасольок.

Знову ми самотні на площі. Періщить нас і далі ще немилостивіше холодний дощ, вже темніє, запалюються ліхтарі, засвітилися вогні в інституті, не витримує Євген і ще раз обережно пропонує:

— Може, підемо туди, глянемо там?

— Де ж це там? І на якому поверсі спершу? — знущаюсь я.— Поки ми зазиратимемо до аудиторій, наші знайомі-незнайомі любісінько собі вийдуть з оцих ось дверей — і...

Євген ще раз мовчки зітхає, і ми заступаємо ще на одну зміну чекання, в кінці якого нас, ми вже тепер розуміємо, не жде нічого, але ми стоятимемо тут, аж поки погаснуть усі вікна в інституті й поки за останнім чоловіком зачиняться востаннє за сьогодні важкі двері.

Найдивніше ж, що я за час того безглуздого і смішного очікування геть забув, чого ми тут стовбичимо, я не злостився ні на дівчат, ні на Євгена, ні на самого себе, дивне заспокоєння найшло на мене отут, на великій площі, під холодним осіннім дощем, навіть незбагненне тепло якесь огорнуло мене, бо я поволі став думати про свої радісно-сірі очі, яких не мав ніхто; навіть оті капосні дівчата ні сном ні духом не відали про мій глибоко захований скарб; вони неспроможні були уявити, з володарем яких багатств зштовхнув їх випадок. А я? Чом пустився на легковажну пригоду, наслідок якої — наше цілковите, як у Токового колись із сестричкою моєю Зізі, осмішнення — неважко було передбачити? Мабуть, дбав не за себе, а за свого друга, за Євгена, хотів зробити йому радість, внести і в його душу святковість таку саму, яка жила в мені відтоді, як схилилися наді мною сірі-пресірі... Бо святковість повинен носити в собі завжди, свята вертаються і тільки тяжкі дні пропадають без вороття, повинні пропадати без вороття.

І ось там, стоячи на темній, задощеній площі Космонавтів, я подумав, що завжди б хотів жити в святковості, в радощах пташиного співу, в зеленому шереху листя, в спокійному світанні радісно-сірих очей.

А в залізі? В нашому рідному, яке стало суттю і формою нашого з Євгеном існування. Ну, так. І в залізі. З погляду вічності.

1969,

Київ