Зів'яле листя

Франко Иван Яковлевич

Мов млинове каміння, тисне грудь, -

Бездомний - я бажав би бути дома,

В теплі бажав би, в щасті відітхнуть.

Я, що так довго, гаряче кохаю

І за любов знайшов погорду й глум,

Бажаю хоч на хвилю бути в раю,

Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.

Обнять тебе, до серця пригорнути,

Із твоїх уст солодкий нектар пить,

В твоїх очах душею потонути,

В твоїх обіймах згинуть і ожить.

Та дощ січе, скрипить обмокле гілля,

Вихри

ревуть: "Дарма! Дарма! Дарма!"

І заревло скажене божевілля

У серці: "Ні! Чи ж виходу нема?

Ні! Мусить буть! Не хочу погибати,

Не знавши хоч на хвилечку її!

Хоч би прийшлось і чорту душу дати,

А сповняться бажання всі мої!"

І чую, як при тих словах із мене

Обпало щось, мов листя, мов краса,

А щось влилося темне і студене, -

Се віра в чорта, віра в чудеса.

***

Чорте, демоне розлуки,

Несповнимих диких мрій,

Недрімаючої муки

І несправджених надій!

Слухай голосу розпуки!

Буду раб, невольник твій,

Весь тобі віддамся в руки,

Лиш те серце заспокій!

Враз з тобою на страждання

Я готов навік піти, -

Лиш одно мені бажання

Заспокій тепера ти.

За один її цілунок

Най горю сто тисяч літ!

За любов її і ласку

Дам я небо, рай, весь світ.

***

І він явивсь мені. Не як мара рогата,

З копитами й хвостом, як виснила багата

Уява давніх літ,

А як приємний пан в плащі і пелерині,

Що десь його я чув учора або нині, -

Чи жид, чи єзуїт.

Спинивсь. Лиця йому у пітьмі не видати.

Зареготавсь та й ну мене в плече плескати.

"Ха-ха! Ха-ха! Ха-ха!

Ось новість! Куріоз! Ось диво природниче!

Пан раціоналіст, безбожник - чорта кличе!

Ще й душу напиха!

Мій панцю, адже ж ви не віруєте в бога!

Я ще недавно чув край вашого порога -

Підслухую не раз -

Як голосили ви так просто конфіскабль:

"Ne croyant pas au Dieu je ne croye pas au diable!"

Що ж сталось нині з вас?

Невже ж я - а, pardon, що зараз не представивсь!

Та думаю, що ви, хто я є, догадались -

Невже ж я ближчий вам

Чи можливіший вам здаюсь від пана бога?

Чи легша вам здалась до сатани дорога,

Аніж на небо там?

Спасибі вам за се довір'я! Розумію!

У вас бажанняі є, ви стратили надію,

Сказали: як біда,

То хоч до жида йди, чи пак до чорта; що там,

Що стільки літ його мішали

ви з болотом,

Кричали: чорт - луда!

Ось бачите, куди веде неосторожність!

Ускочили в таке, що хоч вдаряйсь в побожність

Або до чорта в путь!

Та ще й з душею! Ах! Даруйте за нечемність!

Сміяться мушу знов. Пекельна се приємність

Від вас про душу чуть.

Сто тисяч літ горіть готові? Ха-ха! Друже!

Се спорий шмат часу! А ще недавно дуже

Чи не казали ви:

"Душа - то нервів рух?" Значить, загинуть нерви,

То і душі капут! То як же се тепер ви

Згубили з голови?

І що ж, скажіть мені, оферта ваша варта?

Се ж в газардовій грі фіктивна, кепська карта.

Чи чесно се, скажіть?

Вам хочесь те і те… конкретне, а мені ви

Даєте пшик. Се стид! Не думав, що такі ви,

І з чортом так не слід!

А втім, голубчику, оферта ваша пізна!

Та ваша душенька - се коршма та заїзна, -

Давно в ній наш нічліг.

Чи я дурний у вас добро те купувати,

Що й без куповання швиденько буду мати

Без клопотів усіх!

І знайте ще одно. Ота, що так за нею

Ви побиваєтесь і мучитесь душею,

Є наша теж якраз.

Спішіться ж, паночку, до пекла, як до балю!

Там власноручно сам віддам вам вашу кралю.

Au revoir у нас!"

Ще раз зареготавсь і по плечі легенько

Мене він поклепав та й геть пішов швиденько,

Мов пильне діло мав.

А я стояв, мов стовп, лице моє горіло,

Стид душу жер; замість добуть, на що кортіло,

Я ще від чорта облизня спіймав!

***

Матінко моя ріднесенька!

В нещасний час, у годину лиху

Ти породила мене на світ!

Чи в тяжкім грісі ти почала мене,

Чи прокляв мене в твоїм лоні хто,

Чи лиш доля отак надо мною смієсь?

Не дала ти мені чарівної краси,

Не дала мені сили, щоб стіни валить,

Не дала мені роду почесного.

Ти пустила мене сиротою у світ,

Ти дала ще мені три недолі в наділ,

Три недолі важкі, невідступнії.

Що одна недоля - то серце м'яке,

То співацькеє серце вразливеє,

На красу, на добро податливе.

А що друга недоля - то хлопський рід,

То погорджений рід, замурований світ,

То затроєний хліб, безславний гріб.

А що третя недоля - то горда душа,

Що нікого не впустить до свого нутра,

Мов запертий огонь, сама в собі згора,

Матінко моя ріднесенька!

Не тужи ти за мною, не плач в самоті,