Зачарована Десна

Довженко Олександр Петрович

 Якось одного разу над Десною пiдслухав я вночi, на сiнi лежачи i дивлячись на зорi, як пiсля денної важкої працi конi розмовляли мiж собою, пасучись. Розмова шла про нас, якраз про батька.

 - I чого вiн такий лихий, ти не знаєш?

 - Не знаю. Я ледве стою на ногах, отак натягався.

 - А я що знаю? Теж нiчого. Знаю хомут, голоблi i пугу. I ще хiба його лайку.

 - Знаю i я його лайку. Наслухавсь доволi. Так чомусь сумно i недобре менi.

 - Сумно й менi. Колись я бiгав понад хмарами,- Тягнибiда розiгнув шию i подививсь за Десну.-Тисячi лiт, ще до возiв i оранок, на моїй спинi їздили пророки.

Були в мене тодi ще крила. А пращур мiй був кiнський цар чи бог, колись казали мати.

 - Були i в мене крила, та нема. Нi крил у мене вже, нi краси, тiльки вавки на спинi. Хоч би сiделку зробив порядну, сiделки немає. I так душа пригноблена його недобротою, а вiн, не знаю, як тебе, повiриш - нема тiєї днини, щоб не бив. А толк який: валюся з нiг.

 - Це правда. Тiльки не нас вiн б'є.

 - Балакай! Не нас! Болить же нам?

 - Конику, вiн б'є недолю свою. Худi ми, коростявi, i сили в нас мало, от що. А натура в нього старовинна, геройська, хiба йому таких треба, як ми? Учора, коли загруз я з возом у калюжi, i вiн трощив мене пужалном i носаками, i кричав, роззявивши рота, як лев, помiтив я в його очах страждання, та таке палке, бездонно глибоченне,- куди там наше! I я подумав: i тобi болить, проклятий, бiдний чоловiче.

 - Тихо. Пасiмося мовчки. Ось його хлопець зорiє,- сказав Мурай, помiтивши мене пiд копицею.

 Вiд того часу я нi разу не вдарив коня.

 - Пустiть колядувать!
– чую голос дiвочий знадвору. Я - зирк у вiкно: то не повний мiсяць з зоряного неба усвiтив у хату перед Новим роком. В маленькiм вiконцi, якраз проти печi, рожевiє на морозi дiвоче лице.

 - Пустiть колядувать!
– питається ще раз.

 - Спiвайте!
– голосно одказує мати.

 - Кому?

 - Сашковi!

 - "Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечiр..." - заспiвало зразу аж чотири дiвки, i вже хто знав, чи то вiд морозу, чи такi дiвчата i слова колядки у зимовий вечiр, тiльки спiв лунає так дзвiнко i гучно i свiт став одразу такий урочистий, що в мене, малого, аж дух захопило. Притулившися на лавцi край вiкна пiд рушниками, щоб не помiтили дiвки, я весь перетворююсь на слух. I вони тодi довго i повiльно, нiби линучи в безмежну далечiнь часу, на сiмсот, може, лiт, виспiвують менi талан. I ось, вслухаючись в чарiвнi слова, я починаю видiти: великий молодець, ходжу я по торгу з конем серед крамарiв i купцiв. I мушу я нiби продати коня, бо слова мої спiвали так: "Ой коню, коню, ти порадо моя. Ой порадь ти мене, та продам я тебе за малу цiну, за сто червiнцiв". А кiнь у яблуках, шия крута, червона стрiчка в гривi, одспiвує менi на вухо не продавати його i спогадати про себе. Я почуваю бiля вуха його нiжнi м'якi губи, а слова коневi у дiвчат такi, що повiк пам'ятатиму: "Ой чи ти не забув, як у вiйську був, як ми з тобою бились з ордою, да як же за нами турки влягали, ой, да не самi турки, пополам з татарами. Да догнали ж бо нас аж на тихий Дунай, до крутого берега,святий вечiр..."

 Що ж менi робити? Вже конi ворожi iржуть на Дунаї i ворожi стрiли пiють недолю менi. Тодi, розкривши широко очi, я почуваю, нiби якась сила пiднiмає мене з лави i виносить з хати прямо на коня, i тут кiнь мiй скочив, "Дунай перескочив, да Дунай перескочив, копита не вмочив, i нi шаблi кiнця, нi мене, молодця,- святий вечiр...".

 Я вертаюсь з Дунаю до хати, оглядаюсь: аж i мати спiває,

гойдаючи колиску, i в неї зовсiм не хатня мрiя, щось зовсiм не буденне, нiби сама вона теж лине десь у просторах свого серця, i дiвки за вiкном на морозi пiд зоряним небом. Ой як гарно! А Дунай широкий та глибокий. Вода холодна, аж сичить. А по тiм боцi турки й татарва лютують, що так багато я їх потоптав конем.

 Потiм спiвали другi й третi дiвки. Чого тiльки не чув я про себе. Там уже я i збирав вiйська, аж землi важко, i вибивав ворота у чужi городи, i орав поле сизими орлами, i засiвав поле дрiбним жемчугом, i мостив мости все тесовiї, i постилав килими все шовковiї, i сватав паняночку з-за Дунаєчку, з-за Дунаєчку королеву дочку. I лiсами їхав - лiси шумiли. Мостами їхав - мости дзвенiли. Городами їхав - люди стрiчали, поздоровляли,- святий вечiр...

 Потiм мене переносили вже зовсiм сонного на пiч. Там я i засинав на житi серед пiсень, мiцно обнiмаючи за шию свого яблукатого коня. Там я давав собi слово нiколи не продавати його нi за якi скарби. Так i не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не було менi трудно, як турки й татарва не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою нi за яку цiну.

 От якi були у нас конi.

 Минули трохи згодом косовиця й жнива. Поспiли грушi й яблука на спаса. Малина й вишнi одiйшли давно. Штани менi пошили новi з довгими холошами i повели до школи.

 Учитель Леонтiй Созонович Опанасенко, старий уже, нервовий i сердитий, очевидно, чоловiк, носив золотi гудзики й кокарду. Вiн здавався менi величезним паном, не меншим од справника чи суддi. На зрiст вiн був вищий од батька, що також надавало йому грiзної сили.

 - Это твой?
– спитав вiн батька, зиркнувши на мене з-пiд окулярiв утомленими очима.

 - Так, звинiть, се мiй хлопець, чи, сказати б, ребятьонок меншенький,- вiдповiв батько тихим чужим голосом, смиренним, як у церквi.

 - А как зовут?

 - Сашко.

 - Тебя не спрашиваю. Пускай сам ответит,- сказав тоном слiдчого учитель i знову прохромив мене своїм сiрим оком.

 Я мовчав. Навiть батько i той якось трохи злякавсь.

 - Ну?

 Я вчепився одною рукою в батьковi штани, другою за шапку i хотiв був сказати своє iм'я, та голосу не стало. Рот спустiв i висох.

 - Как?
– нахмурився вчитель.

 - Сашко,прошепотiв я.

 - Александр!
– гукнув учитель i невдоволено глянув на батька. Потiм знов перевiв на мене очi i поставив менi найбезглуздiше i найдурнiше запитання, яке тiльки мiг придумати народний учитель: - А как зовут твоего отца?

 - Батько.

 - Знаю, что батько. Зовут как?!

 Ну, що ви скажете? Ми глянули з батьком один на одного i зразу догадались, що дiло наше програне. Проте в батька була ще, певно, якась крихiтка надiї.

 - Ну, скажи, синку, як мене звуть. Кажи-бо, не бiйся, ну!

 Я одчайдушно закрутив головою i так круто одвернувсь, що трохи не впав, коли б не вдержався рукою за батьковi штани. Якась нудьга пiдступила менi до горла. I так менi стало погано, погано.

 - Ну, кажи-бо, не крутись. Чого мовчиш, ну?
– I батько хотiв пiдказати менi своє iм'я, та, видно, теж посоромивсь.- Не скаже, звиняйте, малий ще. Соромиться.

 - Не развитой!
– промовив нерозумний учитель.

 Ми з батьком пiшли геть.