Замах на міражі
Шрифт:
Працювати спільно, спільно ділити між собою без зайвих хитрувань — усім порівну?..
Та чи не вийде тоді так, що дужий, сумлінний працівник годуватиме ледаря? Мускульна праця тяжка, заповзятість сумлінного згасатиме. А тоді і роботящих, і нероб чекають однакові злидні.
Розподіляти за заслугами — більше старанному, менше неробі… Отже, являться привілейовані і парії, які з часом стануть тими ж панами і рабами…
Павло не знав про існування виробничих сил, їх диктаторський вплив на суспільні відносини, він просто’інтуїтивно відчував: панування, на жаль, неминуче для його часу, його не позбудешся.
«Люби ближнього свого…»
Я
То чому ж тоді Павло звертається так наполегливо, з палкою надією головним чином до рабів? А до панів — знехотя, через силу, без будь-якого ентузіазму?
Спробуємо діяти всупереч Павлові. З усією силою і пристрастю, на яку я лише здатен, звертаюся до пана — люби! І, припустимо, він сприйме побожно це «люби», відкине кийка, з щирим серцем навернеться до раба. А раб?.. До цих пір рвав жили під києм, ну, а тепер без нього надриватиметься ще дужче — вже від розчулення. Та невже? Найімовірніше — захоче відпочити, стримає запал. Люблячому пану знову доведеться пустити у хід свого кия.
А ось коли переконати раба: будь слухняний, шануй пана, старайся для нього — тоді в ідеалі кий, можливо, і не підніметься, навіть, якщо його триматиме нелюбляча рука. Лише раб може бути ініціатором любові, від пана її нічого чекати, А тому: «Хочеш не боятися влади? Роби добро, і матимеш похвалу від неї…»
З висоти нашого часу можна скільки завгодно не погоджуватися з Павлом, обурюватися, дивуватися його простодушній утопічності, та не можна відкидати його властивої тому вікові логіки. Виявляється, він не такий уже й непослідовний.
За Христом, який учив любити ворога, не обтяжувати себе турботами, йшли затуркані, безпорадні, не здатні захистити себе. Вони мріяли позбутися одвічного прокляття ненависної праці. Ці люди не звикли думати, за них думали господарі, і тому наслідки обіцяного безтурботного життя їх не бентежили — «птахи небесні»… І до таких належала більшість населення. Масовість руху була небезпечна. Але цей рух неминуче одразу б зіткнувся з самим життям, що вимагало турбот і старань. І коли б він не був придушений силоміць, то з часом напевно вщух би сам, як вщухали численні релігійні бунти, що повсякчас збурювали Іудею.
Врятувати рух могли тільки протилежні настрої і погляди. Христос не сам створював християнство. Павло, який з’явився слідом за ним, — постать, безперечно, необхідна.
Одначе і Павло, якби він з’явився зі своїми учнями без Христа, як у нашій моделі, мав би також сумнівний і короткочасний успіх. Проповідь покірності й незмінності — «Нехай кожен лишається в стані такому, в якому покликаний був», — навряд чи сприйняли б знедолені маси. А те вчення, яке раб не визнає, не потрібне і його панові. На рабів воно жодним чином не впливає, а рабовласника ж зобов’язувало: «не в’яжи рота волові, що молотить», піклуйся і навіть люби… Тож навіщо власникові таке обтяжливе і невигідне вчення?
Парадоксально — для того, щоб учення жило, воно повинно поєднувати вкрай різні, суперечливі твердження. Різні погляди у масовому русі — звичне явище. Кому було вигідно вірити Христові, той продовжував вірити. Кого Христос не влаштовував — зверталися до Павла. Але оскільки, крім відмінностей в ученнях Христа і Павла, була спільна непримиренність
Як для справи Христа був потрібен Павло, так і для справи Павла — Христос. Один без одного вони були б просто-напросто малопомітними постатями, яких в історії було безліч, і майже всі вони забуті.
Машину запрограмували на розвиток зароджуваного руху, а зберегти його з самим лише Павлом було неможливо. Тому-то вбитий нами Христос має знову воскреснути.
Ні, не містика це: смертію смерть поправ… Хід розвитку вимагав цього.
Наступного дня наша четвірка мала зібратися у мене в інституті. Хоча мої здогадки були, так би мовити, лише намітками, «не вимішаними», та дечим можна було поділитися. І десь під сподом я вже відчував загрозливі поштовхи нових проблем…
Та наша чергова «рада чотирьох» зірвалася — о сьомій ранку пролунав дзвінок у двері: «Отримуйте телеграму!» Телеграма від сина: «БУДУ ДВАНАДЦЯТОГО ДЕВ’ЯТИГОДИННИМ ПОЇЗДОМ, ЗУСТРІЧАТИ НЕ ТРЕБА. СЕВА».
Про його приїзд розмови велися давно, ще до демобілізації. То ми починали чекати з дня на день таку телеграму, то заспокоювалися: прижився десь, от-от повідомить, що одружується, доведеться або самим їхати, або кликати до себе — вже в гості. А потім знову період неясностей, недомовок у листах, натяків на повернення до отчого дому. Після періоду неясностей наставала пора палких бажань, суму за домом… Ми й зараз чекали, та все ж звістка — «буду» — захопила нас зненацька. Боже! Дванадцяте ж — сьогодні! І поїзд приходить через дві години. І про вагон не сказано — «зустрічати не треба». Три роки не бачилися, а коли угледіли виміняне «буду» — зустрічати не треба. Сева, Сева!
Довго і безтолково радячись, зійшлися на тому, що стрімголом мчати на вокзал з надією на випадкову зустріч — безглуздо, краще вже чекати вдома і готуватися.
І чекати довелося не дві години, а цілих чотири. Катя сліпо никала по кутках, щось прибирала, щось готувала на кухні, начиння падало з рук. Я кидався туди-сюди, висів на телефоні, дізнався, що поїзд запізнився лише на п’ятнадцять хвилин, з відчаю хапався навіть за книжки і кидав їх. Чотири години!.. Ми не просто чекали сина після тривалої розлуки. Наш стан — не тільки нетерпіння. Всі останні роки доля сина висіла над нами, мов гірська снігова лава над подорожніми, мов горе — звісний дамоклів меч. Ми чекали розв’язки, що затягнулася, чекали присуду. Куди міг подітися наш блудний син, у який бік звернув?..
Виявляється, Сева галантно вирішив відвезти у Ясенево попутницю, яка не знала Москви.
Та як тільки він з’явився на порозі, ми враз усе забули — і старі рани, і сьогоднішні муки. Катя ожила, заходилася лагодити на стіл, а я завів із сином чоловічу розмову поки що про всяку-всячину — про душні вагони, про те, що Москва стала ще гамірливішою, про зелень нововідбудованого периферійного Ясенева. Для Севи батько, напевно, — «яким був, таким лишився», три роки мало змінили мене. А переді мною сиділа незнайома до ляку людина.