Замах на міражі
Шрифт:
Здушений зраділий голос:
— Не по наказу веселюся — від душі.
— Тоді вже зовсім паршиво — жертва зла радіє злу.
— Справедливістю тішуся, Кампанелло. Справедливістю! Вона прийшла!
— Уперше чую, щоб тюремники чинили справедливість.
— Бог не дуже перебірливий, Кампанелло. Він творить своє і руками тюремників, і руками героїв.
Спресована підземна темінь, за товщею землі не чути світу, чути дихання товариша по нещастю і недоброзичливця.
— Хто ти, потворо? — спитав Кампанелла. — Шкода, що
— Справді шкода… Я не потвора, у мене жалюгідна подоба, Кампанелло, — голомозий, збита борода, беззубий, лахміття не прикриває уже той кістяк, який ще доводиться вважати своїм тілом. І в мене переламані обидві ноги… Шкода, що не можеш побачити, ти б порівняв з тим, яким я був.
— Отже, правда… Ти мій давній знайомий?!
Смішок, що нагадує схлипування:
— Я — Сол, верховний правитель Міста Сонця. Зараз я щасливий — творець разом зі мною. Ти відчуваєш, як душить нас наше місто? Ми на його дні.
Спресований морок, спресована тиша, десь далеко над ними гора каміння у вигляді піднесеної до неба вежі. Поховані під тим, що старанно будували.
— Сол… — зривається тихий голос. — Що?.. Чума? Лютий ворог?.. Яке нещастя?
— Помилки, творець, інколи страшніші від чуми.
— Ти допустився фатальної помилки, мудрий Сол?
— Ха-ха! Я?.. Ні, шановний фра Томмазо, помилився ти.
— У чому? Переможна відповідь:
— Грішив простотою!
— Невже це такий великий гріх, Сол?
— Простота гірша від злодійства, гірша від розбою. Простота — недоумство. Коли недоумство починає керувати людьми, то вони стають самі собі ворогами.
І Кампанелла розсердився:
— Досить словоблуддя, Сол!
— Що ж… — Сол замовк.
Тиша кам’яного склепу. Вона така монолітна, що здається: час безсилий пробитися крізь неї, зупиняється десь поряд. Ніщо вже не може просунутися вперед, усе застигає, і голос, що замовк, ніколи не повториться, чекай, чекай його і не дочекаєшся. Та Кампанелла не виявив нетерпіння, не поквапив незримого співрозмовника. За ‘ тридцять три роки у в’язницях він навчився терпіти.
І Сол заговорив з темряви:
— «Усе, що їм необхідно, вони одержують від громади…» Твої слова, Томмазо, про нас. Ти пропонував саме так жити: гуртом працювати, складати все в один спільний казан, з нього гуртом черпати.
— Хіба це неправильно, Сол?
— «Усе, що їм необхідно…» Гм… А що?.. Скажи про себе: що тобі треба для життя?
— Я ніколи не жадав мати багато — хліб, вино, свічки для роботи вечорами, папір, щоб писати, ну і найскромнішу одежину, прикрити наготу.
— І книги…
— І книги, звісно.
— І ти ще маєш невеличку колекцію старовинних монет. Ти про неї чомусь не згадав. Хіба вона вже так необхідна для життя?
— Єдине, чим я втішався на дозвіллі.
— І тебе останнім часом не носять хворі ноги. Ти хотів би мати свій екіпаж? Він, напевне, значно полегшив би твоє життя…
Кампанелла
— Ось бачиш, — тихо продовжував Сол, — навіть ти про себе не скажеш достеменно, що тобі треба, де межа твоїх бажань. А чому інші повинні себе обмежувати? Напевне, лише мертвий перестає жадати собі більшого.
— З цього приводу, якщо пам’ятаєш, я говорив: «І службові особи ретельно стежать за тим, щоб ніхто не одержував більше, ніж належить».
— Кому скільки належить?.. Як це визначити? Кампанелла рішуче відповів:
— Лише зрівнявши апетити, Сол. До необхідного! Проста, здорова їжа, добротна, але не розкішна одежа, дах над головою…
— Ми так і вчинили, Томмазо. Ухвалили давати всім лише найнеобхідніше. Звісно, що ніяких цінних колекцій мати не належало…
— Це справедливо, Сол.
— Ні, Томмазо, це виявилося страшенною несправедливістю. З неї і почалася та чума, яка винищила місто.
І Кампанелла важко хитнувся у темряві.
— Не вірю, Сол! Яка ж це несправедливість, коли все у всіх однаково, нема підстав комусь заздрити, на щось ображатися.
— На жаль, підстави є — і серйозні.
— Лише для ненаситно жадібних, для пропащих негідників!
— Навпаки, Томмазо, для найдостойніших громадян, для тих, хто здатний краще ніж інші, самовідданіше працювати.
— Ти насміхаєшся наді мною, Сол!
— Хіба мені, сидячи тут, до сміху? Трудівник, який не шкодує себе на роботі, дає громаді багато, а поруч з ним інший, який чи не вміє, чи ледачкуватий, і користі з нього мало? Та одержували вони однаково необхідне: їжу, одежу, дах над головою. Постав себе на місце сумлінного громадянина, який надсаджується на роботі. Як йому не замислитися: я добуваю, а за мій кошт живе нероба. І хіба це справедливо, Томмазо?
Томмазо спантеличено промовчав.
— І ось наші кращі трудівники перестали надриватися, почали підлаштовуватися під тих, хто працював украй погано. День у день падала повага до праці. Наші ниви і виноградники почали кепсько оброблятися, ми все менше і менше одержували хліба і вина, наші стада хиріли, наші ткацькі майстерні випускали неякісну тканину, і її не вистачало на одяг. У нашому місті поселилися злидні. Ми вже не могли ні нагодувати людей, ні одягнути, ні відремонтувати їхні житла. Місто перетворилося у збіговисько гультяїв.
Кампанелла вибухнув:
— Недбайливих треба було карати, а старанних заохочувати! Повинні ж були вчасно зметикувати.
— Ти наївний, Томмазо Кампанелла. Тобі все видається простим і легким, — безпристрасно заперечив з темряви Сол. — Підкажи: як відрізнити недбайливого і старанного? Хто це має робити? Наглядач з нагаєм? Нехай він стежить і підганяє? Нехай він розподіляє, кому за роботу масніший кусень, а кому покарання? Чим же тоді цей наглядач кращий від господаря? Чи можна після цього говорити: в нас усе спільне?