Замах на міражі

Тендряков Владимир Федорович

— А я з балалайкою, — вставив Толя.

На святковий обід запрошував я, і вагоме слово належало не мені, а Каті:

— Ніяких ресторанів! Смажених лебедів не обіцяю, але ситі й веселі будете.

Таке свято не могло відбутися без Севи, хоч ми й жили «на різних поверхах». Мені навіть хотілося звести його з моїми флібустьєрами — поглянь-но на батька з лиця!..

Першою прийшла Ірина Сушко з жевріючою гвоздикою у чорному волоссі і букетом гвоздик у руках, променисті очі умиротворені,

майже милостиві, без усякої колючості. Схоже на те, що Ірина зараз переживала те внутрішнє переможне задоволення, яке, мабуть, відчуває парашутист, приземлившись, — здійснив те, чого боявся, тепер готовий і на більше.

Ірина прилаштувала у вазі гвоздики, звільнилася від кофтинки, кинулася на кухню помагати Каті. Сева, який тинявся по квартирі з міною показного терпіння, стріпнувся, вирік багатозначне: «Еге!» — і зник у своїй кімнаті.

Через десять хвилин він постав при параді — накрохмалена сорочка, широкий галстук з павлиним оком, вельветові штани в обтяжку.

З коротким дзвінком у двері ввалився Толя Зибков, розтріпаний, розпарений, щасливо примружений, також з квітами, добряче пом’ятими в автобусній товкотнечі… з балалайкою.

— Наш Дід, він же Копилов Михайло Олександрович, затримається, — оголосив він з порога. — Наречену на вокзал проводжає.

— Як на вокзал?! Адже він обіцяв бути тут разом із Настею.

— Настя, Георгію Петровичу, щоб ви знали, — скринька з сюрпризами. Коли домовлялися, вона, бачте, забула, що саме цього вечора її троюрідна тітка у Звенигороді справляє… не згадаю тільки що — день ангела чи срібне весілля… Звісно, дуже шкода, що Настя не скрасить наше товариство, ну, а Мишко прудкий на ноги, хутко обернеться… Квіточки ось… Вибачаюсь, подарункового виду вони вже не мають. Довелося захищати від зовнішньої агресії інструмент, гордість маестро.

Балалайка — гордість маестро — була без футляра, дешевенька, непоказно-облізла. Толя непоштиво засунув її в кут біля входу, просто на мої черевики.

— Маестро ліпшого місця для інструмента не знайшов? — зауважив я.

— Не балую, Георгію Петровичу. Не вередуха…

Чоловікам, щоб не крутилися під ногами, не заважали накривати стіл, було звелено не висовуватися з мого кабінету. Толя озброївся двома пляшками мінеральної, пив, віддихувався і лиснів. Сева з цікавістю позирав на нього.

— Тату, ти маєш чарівних помічниць, — сказав він.

Толя хмикнув.

— Ви не згодні? — обернувся Сева.

— Згоден, — пропихтів Толя, набулькуючи собі другу склянку. — Вовчиця також виглядає чарівною… коли не гарчить.

— Гарчить?..

— А ви гадаєте — людожерством займаються мовчки?

— Вона — людожерка?!

— Нехай вас це не лякає — хлопчиків їй перетравити важко, то вона за ними й не полює.

Сева спробував дати здачі.

— Але для вас вона, звичайно, робить виняток?

— А що вдієш. Коли нема інших, — хапає

тих, хто поруч. Терпимо.

— Кого це ви терпите? — Сама Ірина з розпашілими від плити щоками увірвалась до нас.

— Вас, Ірино Михайлівно. Вашу чарівність нам доводиться терпіти. — Толя в усмішечці розсунув круглу фізіономію.

Ірина обернулася до Севи.

— «Стережіться лжепророків, які приходять до вас в овечих шкурах…»

— Уявляєте, а я приблизно те ж саме подумав, звичайно, іншими словами, — зраділо підхопив Сева.

— Коли ви вже такий проникливий, то здогадайтесь — чому я сюди прийшла?

— Напевне, щоб запросити нас за стіл.

— Не вгадали! По-перше, наша компанія ще не в повному складі, по-друге, пиріг з капустою ще не упрів, а по-третє… Ось заради цього третього я й прийшла; гадаю, що міцної наливки, яку приготувала Катерина Іванівна, може, й мало буде. Дивіться — четверо чоловіків! Не зле було б негайно купити пляшчинку або зо дві коньяку. А зараз ще раз виявте свою проникливість, юначе, скажіть мені: хто має вчинити цей подвиг?

— Стережіться лжепророків і стережіться пророкувати! — торжествуюче вигукнув Толя Зибков.

Сева смиренно кивнув:

— Розумію. Цей подвиг повинен здійснити я.

— Розумний. І не баріться!

Сева пішов. Ірина викурила з нами сигарету, повернулася на кухню. Толя Зибков уздрів Мислителя на столі, взяв його в руки, довго крутив ним, непоштиво перевернув догори ногами, присвиснув.

— Ого, яка лавочка!

Низенька лавочка, на якій сидів Мислитель, була оздоблена по нижньому краю простеньким східчастим узором. Я якось не звернув на нього увагу.

— Це вражає, Георгію Петровичу. Бачте, замало сидіти на зручній лавочці, воліємо ще й на красивій… Звідкіль ця дивна потреба у красі? Бабуся-мавпа, здається, нею зовсім не грішила.

І ми схилилися над перевернутим Мислителем, говорили про необхідність мистецтва…

Наша тема вичерпалася не скоро, а Миша все ще не з’являвся. Увійшла Катя, вже без фартуха, без кухонного рум’янцю, старанно зачесана, підфарбована, у світлому святковому платті.

— Усе готове. Може почнемо, щоб не нудитися?.. Ага, а де ж Сева?

— Посланий за коньяком.

— Він давно вже повернувся. Віддав коньяк й умить щез. Я думала, він поспішив до вас… Ану, ану, піду гляну, чого він там?..

Хвилин через десять Сева з’явився. Він був чомусь без свого ультрамодного галстука, лице трохи бліде і якесь асиметричне. Я не встиг спитати, що з ним, як на столі задзвонив телефон.

Зовсім незнайомий чоловічий голос:

— Товариша професора Гребіна Георгія Петровича, якщо можна.

— Слухаю вас.

— З відділення міліції турбують. Капітан Кумушкін. Хочу вас спитати, коли дозволите.

— З міліції?.. Так, прошу.

— Ви знаєте такого громадянина… Копилова Михайла Олександровича?