Замкнена кімната
Шрифт:
Потім розстелив на підлозі ще двоє купальних простирадл, підійшов до шафи, дістав з неї свою зброю, порозкладав її на простирадлах і приніс ганчірки та банку пасти для чищення.
Мурен неуважно ковзнув поглядом по цьому арсеналі і спитав:
— Скільки разів ти вже її чистив? Вона ж нова, майже що з фабрики.
— У всьому треба мати лад, — відповів Мальмстрем. — Зброя — це тобі не іграшки.
Можна було подумати, що вони готуються до війни, принаймні до державного перевороту. На простирадлах лежало два пістолети, револьвер, два автомати
Автомати були звичайного шведського військового взірця, а решта зброї — з чужоземним тавром.
Пістолети були великого калібру — дев'ятиміліметровий іспанський парабелум «файрберд» і автоматичний «лама IX-А» сорок п'ятого калібру, револьвер «астра кадікс» сорок п'ятого калібру і один дробовик «маріца», також іспанський. Решта два були з інших місць Європейського континенту: бельгійський «континенталь супра де люкс» і австрійський «ферлах» з романтичним написом «Forever Yours» [1] . Мальмстрем вичистив пістолети і взяв бельгійський дробовик.
1
Навіки твій (англ.).
— Тому, хто обрізав цю рушницю, варто було б самому вгатити заряд дробу в сопло, — буркнув він.
— Може, вона дісталася йому не тим шляхом, що нам.
— Га? Не розчовпав.
— Я хочу сказати, що, може, він здобув її нечесним способом, — поважно пояснив Мурен. — Ану ж він її вкрав. — Він знов приклав до очей бінокля і за якусь хвилю додав: — Справді-таки, Стокгольм імпозантне місто. Слово честі.
— Як це?
— Але милуватися ним треба з відстані. Навіть добре, що ми рідко буваєм надворі.
— Ти боїшся, щоб тебе не обікрали в метро?
— Ще гіршого. Наприклад, щоб мені хтось не вгородив стилета в спину. Або не вдарив обухом по голові. Або щоб я не потрапив під копито схарапуджених поліційних коней, їй-богу, мені шкода людей.
— Яких це людей? Мурен махнув рукою.
— Тих, що там унизу. Уяви собі, що ти висотуєш із себе жили, щоб сплатити черговий внесок за машину чи за дачу, а тим часом твої діти отруюються наркотиками. Якщо твоя жінка вийде надвір після шостої — чекай, що її зґвалтують. Та й сам ти спершу добре подумаєш, перше ніж виберешся на вечірню.
— На яку вечірню?
Це я просто для прикладу. Маєш у кишені більше, як десятку, — тебе пограбують. А коли в тебе менше — гицлі штрикнуть тебе ножем зі злості за свою невдачу. Я недавно читав у газеті, що поліцаї вже бояться ходити по одному. На вулиці їх можна побачити, дедалі рідше, тому так важко підтримувати лад. Десь таке. І це написав хтось із вищих урядовців міністерства юстиції. Атож, добре буде виїхати звідси і більше ніколи не повертатися.
— І ніколи більше не бачити рідного Бея, — сумно сказав Мальмстрем.
— А хай тобі грець із твоєю вульгарною чужоземщиною, — обурився
— Там хоч по телевізору її часом побачиш.
— Ох, не нагадуй мені того страхітливого напарника з камери, — похмуро мовив Мурен.
Він підвівся, відчинив вікно, простяг руки, висунув голову й вигукнув:
— Слухайте, ви, внизу! — Тоді пояснив: — Як сказав Ліндон Джонсон, коли звертався до своїх виборців із вертольота.
— Хто?
У двері подзвонили домовленим способом, і вони замовкли, уважно прислухаючись.
— Наче Маурітсон. — Мурен подивився на годинника. — І навіть не спізнився.
— Не довіряю я цьому пронозі, — сказав Мальмстрем. — Краще не ризикувати.
Він зарядив один з автоматів, подав його Муренові, а сам узяв «астру» й підійшов до дверей. Тримаючи револьвер у лівій руці, оскільки був шульгою, він правою зняв з дверей кілька ланцюжків. Мурен стояв метрів за два позад нього.
Мальмстрем рвучко відчинив двері. Гість був готовий до такої зустрічі.
— Здорові були, — сказав він, боязко поглядаючи на револьвер.
— Привіт, — відповів Мальмстрем.
— Заходь, заходь, вітаю тебе, зоре ясна, — втішився Мурен.
Гість ніс в обох руках повно торбин і пакунків. Складаючи їх у кімнаті, він зміряв оком зброю на простирадлі.
— Що, плануєте переворот? — спитав він.
— Ми ціле своє життя його плануємо, — відповів Мурен. — Тільки тепер ситуація несприятлива. Приніс раків?
— Які раки четвертого липня?
— А за що ж ми тобі платимо? — погрозливо мовив Мальмстрем.
— Ото ж бо, за що? — підхопив Мурен. — Я також не розумію, чому ти не постачаєш нам те, що ми тобі замовляємо?
— Повинна ж бути якась межа, — сказав Маурітсон. — Я вас забезпечив усім, хай вам біс, — квартирами, машинами, паспортами і квитками. Але раків! У липні навіть король не має раків.
— Король не має, — погодився Мурен. — Але ти гадаєш, що робить наш прем'єр, головний профспілковий бос та інші верховоди? Мабуть, сидять і напихаються раками. Ні, такого виправдання ми не приймаємо.
— І вашого одеколону також нема, — швидко додав Маурітсон. — Я обігав усе місто, мов обшпарений щур, та він уже кілька років як зник з продажу.
Мальмстрем спохмурнів.
— Решту я приніс. А ось пошта. — Маурітсон простяг Муренові брунатний конверт без адресата, і той незворушно сховав його до задньої кишені.
Маурітсон не був схожий на своїх хлібодавців — нижчий, ніж середнього зросту, тендітної будови, гладенько поголений, русявий, з коротко підстриженим чубом. На вигляд йому було років сорок. Більшість людей, а особливо жінки, вважали його приємним чоловіком. Убирався й поводився він скромно, взагалі ніщо в ньому не впадало в око. Одне слово, він належав до типу дуже розповсюджених людей, яких важко запам'ятати. Це йому було на користь, він давно вже не сидів у в'язниці, його не шукали й не стежили за ним.