Замкнена кімната
Шрифт:
— Ну, сімсот п'ятдесят крон на місяць — не такі вже й великі гроші, — повів далі Маурітсон. — Дев'ять тисяч на рік. А сам той ящик був більше вартий.
Він урвав свою розповідь і вигукнув:
— Ніяк не збагну, звідки вам усе це відомо?
— У нашому суспільстві майже на всі випадки є папірці, — люб'язно пояснив Мартін Бек.
— Таж ті негідники, мабуть, щотижня розбивали ящики, — сказав Маурітсон.
— Розбивали, але тільки ви не взяли відшкодування.
—
— Ясно. А що далі?
— Другого року я хотів перестати платити, та не встиг спізнитися й на два дні, як старий почав погрожувати мені. А мої справи боялися стороннього ока.
— Ви могли подати на Сверда Позов за шантаж.
— Отож-бо. І самому втелюжитись на кілька років. Ні, залишилося тільки одне — трусити кишеню. Той диявол кинув роботу, а я йому виплачував ніби пенсію.
— І кінець кінцем вам набридло.
— Ну так.
Маурітсон нервово жмакав у руках хусточку.
— А що, скажіть щиро, вам би не набридло? Ви б зробили інакше? Ви знаєте, скільки я йому виплатив?
— Знаю. П'ятдесят чотири тисячі крон.
— Усе вам відоме, — сказав Маурітсон. — Ви б не могли забрати справу про банкове пограбування від тих скажених?
— Мабуть, не зможу, — відповів Мартін Бек. — Але ви не скорились долі, правда? І пробували час від часу його налякати?
— А ви звідки знаєте? Десь рік тому я почав прикидати, — скільки я виплатив тому падлюці. І поговорив з ним.
— Як саме?
— Підстеріг на вулиці і сказав, що з мене годі. А та п'явка й питає мене, чи я знаю, що буде, коли гроші не надійдуть на його рахунок.
— А що було б?
— Він помчав би в поліцію. Звичайно, та справа з ящиком мохом поросла, та однаково поліція почала б порпатися в теперішніх моїх справах. А деякі з них були не вельми законні. До того ж важко було б пояснити, чому я стільки років йому платив.
— Проте Сверд вас одночасно й заспокоїв. Сказав, що скоро помре.
Маурітсон помовчав.
— Що, він сам розповів вам про це? Чи це також десь записане?
— Ні.
— Ви, може, ясновидець?
Мартін Бек похитав головою.
— То звідки ви все це знаєте? Він сказав, що в нього рак у череві й що йому жити хіба півроку. Мені здається, він трохи злякався. А я подумав, що коли вже утримував його шість років, то шість місяців якось дотягну.
— Коли ви розмовляли з ним востаннє?
— У лютому. Він скиглив і скаржився мені, наче якому родичеві. Казав, що лягає в лікарню. Він її назвав фабрикою смерті. Бо це була онкологічна клініка.
— Але ви таки подзвонили до лікарні й перевірили?
— Так. Його там не виявилося. Мені сказали, що він лежить у якомусь відділенні седерської лікарні. Я тоді відчув, що не тим пахне.
— Так. І подзвонили седерському лікареві й назвали себе Свердовим небожем.
— Стривайте, навіщо я все це вам розповідаю, коли ви й так знаєте?
— Не все.
— Наприклад?
— Не знаю хоча б, яким прізвищем ви себе назвали, коли туди дзвонили.
— Звичайно, Свердом. Оскільки я небіж того мерзотника, то й прізвище моє Сверд. Ви не подумали про це?
Маурітсон був приємно вражений.
— Виходить, не подумав. От бачите. Між ними пролягла ніби якась кладочка.
— Лікар сказав, що старий здоровий і проживе ще років двадцять. Тоді я подумав…
Він замовк. Мартін Бек швидко підрахував.
— Подумали, що це означає ще сто вісімдесят тисяч.
— Здаюся. Куди мені з вами змагатися. Того самого дня я переказав гроші за березень, щоб повідомлення вже чекало на ту тварюку, коли він повернеться з лікарні, і водночас… ви, звичайно, знаєте, що я водночас вирішив?
— Вирішили, що це останній раз.
— Отож. Я знав, що його випишуть у суботу, і коли він виліз до крамниці по ті свої прокляті котячі консерви, я загнав його в кут і заявив, що більше не дам грошей. Але він так само нахабно сказав те, що я вже не раз чув: мовляв, коли до двадцятого не буде повідомлення з банку, то він піде в поліцію. Але все-таки він наполохався. Знаєте, що він зробив?
— Вибрався на іншу квартиру.
— Так, знаєте. Може, вам відомо, і що я потім зробив?
— Відомо.
Запала тиша. Мартін Бек подумав, що магнітофон, справді працює добре, навіть не чути. Він сам перевіряв його перед допитом і заклав нову касету. Тепер важливо зробити добрий тактичний хід. Тому він ще раз сказав:
— Знаю, що ви зробили. Тож загалом нашу розмову можна вважати закінченою.
— Стривайте, ви справді знаєте? — спитав Маурітсон.
— Так.
— А я до пуття не знаю. Не знаю, щоб я з цього місця не зійшов, чи той старий пень помер, чи й далі живе бо потім почалася чудасія.
— Яка чудасія?
— А така. Відтоді в мене все… як би його сказати… все пішло шкереберть. І через два тижні мені пришпилять довічне ув'язнення за те, що, мабуть, мені сам чорт підсунув… Хіба. це не чудасія?
— Ви народились у Смоланді?
— Так, хіба ви досі. не помітили з моєї вимови?
— Ні.