Замогильні записки
Шрифт:
Але найчудовіше у Бретані – це місяць, що сходить над землею, а вдосвіта занурюється в море.
Волею Бога місяць – володар безодні; як і сонце, він іноді ховається за хмарами, випускає пару, випромінює промені й наділяє предмети тінню, але, на відміну від сонця, він покидає землю не сам; його супроводжує почет зірок. У моїх рідних краях, йдучи з небосхилу, він усе глибше поринає в мовчання, передаючи його морю; незабаром він наполовину ховається за обрієм, западає в сон, хилить голову і зникає в м’якій перині хвиль. Світила з королівського почту, перш ніж піти у воду слідом за своїм повелителем, зупиняються, на мить затримуючись на гребені хвиль. Місяць заходить лише після того, як морський вітерець розвіє відображення сузір’їв у дзеркальному плесі, – так гасять смолоскипи після урочистої
‹Перший приїзд Шатобріана до Комбурґа›
Книга друга
Переглянуто в червні 1846 року
1
Дольський колеж. – Математика і мови. – Особливість моєї пам’яті
У Долі я не був чужаком; мій батько як нащадок і представник роду Ґійома де Шатобріана, пана де Бофора, котрий пожертвував у 1529 році собору першу лаву для духівництва, був тамтешнім каноніком. Єпископом Дольським був пан де Ерсе, друг нашої родини, якого, незважаючи на досить помірковані політичні погляди, розстріляли разом з його братом, абатом де Ерсе, на кіберонському Полі мучеників; обидва стояли навколішки, тримаючи в руках розп’яття. Після прибуття до колежу я був відданий на піклування пана абата Лепренса, викладача риторики і великого знавця геометрії: це була людина освічена, з приємним обличчям, що любила красні мистецтва і непогано малювала портрети. Він узявся навчити мене математики за підручником Безу; абат Его, наставник третього класу, почав учити мене латини; математику я вчив у себе в кімнаті, латину – в загальній залі.
Такий сич, як я, не одразу звик до клітки, що звалася колежем, і не враз навчився співміряти свій політ із дзвоном дзвіночка. На відміну від дітей із заможних родин, я не скоро знайшов собі друзів, бо кому захочеться зв’язуватися з бідняком, у якого немає навіть кишенькових грошей; не шукав я і покровителів, бо ненавиджу підлабузництво. У іграх я не прагнув верховодити, але не хотів, щоб мною попихали: я не годився ні в тирани, ані в раби; такий я і дотепер.
Одначе трапилося так, що я досить швидко здобув повагу товаришів; мав я вплив і пізніше, в полку: хоча я був усього лише молодшим лейтенантом, старші офіцери вечорами приходили до мене, їм більше подобалося збиратись у мене, ніж у кафе. Не знаю, в чому тут річ, можливо, в тому, що я легко розумію думки і переймаю звички інших людей. Бігати і стрибати я любив не менше, ніж читати і писати. Мені до цього дня дає однакову втіху говорити про речі найбуденніші й міркувати про матерії щонайвищі. Я не надто ціную розум, він мені майже неприємний, хоча мене не назвеш дурнем. Мене не відвертає жоден порок, окрім знущання і самовтіхи, які мені важко не зневажати; мені завжди здається, що інші в чомусь вищі за мене, і коли я випадково почуваю свою вищість, то незмінно відчуваю незручність.
Достоїнства, які не зуміла пробудити моя початкова освіта, розцвіли в колежі. Я був посидючий і мав надзвичайну пам’ять. Я швидко зробив успіхи в математиці, де показав ясність мислення, що дивувала абата Лепренса. Водночас я виявляв очевидну схильність до мов. Ази латини – предмет мук усіх школярів – давалися мені без найменших зусиль; я чекав уроків з нетерпінням, вони давали мені перепочинок від цифр і геометричних фігур. Менше ніж за рік я опинився на п’ятому місці серед учнів колежу. Дивна річ: моя латинська фраза так природно перетворювалася на пентаметр, що абат Его прозвав мене Елегіком – прізвисько, що мало не закріпилося за мною серед товаришів.
Що стосується моєї пам’яті, то ось два штрихи. Я вивчив напам’ять таблиці логарифмів: бачачи число в геометричній прогресії, я згадував показник його степеня, і навпаки.
Після вечірньої молитви в каплиці директор колежу читав нам з Біблії. Потім він викликав кого-небудь з учнів, аби той переказав прочитане. Награвшись уволю, ми приходили до каплиці втомлені, напівсонні; кожен намагався забитися в найтемніший куток, щоб його не помітили і, отже, не запитали. Найнадійнішим притулком вважалася сповідальня,
Друга частина проповіді містила перелік діянь, образливих для Господа. Я не лише переповів суть проповіді, але повторив усі розділи в тому ж порядку, в якому вони були названі, майже слово в слово відтворивши кілька сторінок містичної прози, незбагненної для дитини. Каплицею прокотився захоплений гомін: директор покликав мене, поплескав по щоці і в нагороду дозволив завтра поспати довше. Зніяковівши, я одразу втік від захоплених товаришів і вдосталь натішився подарованою мені ласкою. Ця пам’ять на слова збереглася у мене не цілком, поступившись місцем іншому виду пам’яті, який трапляється ще рідше і про який мені, мабуть, ще випаде нагода розповісти.
Одне прикро: гарна пам’ять часто властива людям дурним; пам’яткі, як правило, неметкі голови, які, переобтяживши себе завченою премудрістю, робляться ще важчими на підмову. А проте, щ'o були б ми без пам’яті? Ми забували б наших друзів, наших коханих, наші радощі, наші вчинки; геній не міг би зібрати воєдино свої ідеї; найбільш любляче серце втратило б ніжність, утративши спогади; наше існування звелося б до плетениці миттєвостей, що линуть від нас безповоротно; ми позбулися б минулого. Горе нам! наше життя таке безцільне, що є всього лише відлунням нашої пам’яті.
‹Перші канікули в Комбурзі›
3
‹…› Театр. – Заміжжя двох моїх сестер. – Повернення до колежу. – Переворот у моїх думках
‹Пан де Ла Моранде, бідний дворянин, що служив управителем в Комбурзі, відвозить Шатобріана в Сен-Мало, щоб хлопець подивився на військовий табір›
Мій брат був у Сен-Мало, коли пан де Ла Моранде привіз мене туди. Якось увечері він сказав мені: «Я поведу тебе в театр; не забудь капелюха». Я втрачаю розум: по капелюх, що лежить на горищі, я біжу до льоху. У Сен-Мало недавно прибула трупа мандрівних артистів. Я вже бачив маріонеток; я думав, що в театрі теж показують ляльок, але набагато гарніших, аніж вуличні.
Серце калатає, коли я входжу до дерев’яного будинку на безлюдній вулиці. Не без деякого остраху йду темними коридорами. Відчиняються маленькі двері, і ось ми з братом у напівпорожній ложі.
Завіса піднялася, п’єса почалася: давали «Батька родини». Я побачив, як двоє чоловіків розмовляють, прогулюючись підмостками, а всі на них дивляться. Я сприйняв їх за ляльководів, які розмовляють перед хатиною матусі Жигонь, поки збирається публіка: я здивувався лише, що вони так голосно обговорюють свої справи і що в залі так тихо. Здивування моє зросло, коли на сцені з’явилися інші персонажі, почали здіймати руки догори, стогнати і нарешті всі, як за командою, заголосили. Завіса впала, а я так нічого і не зрозумів. У антракті брат спустився у фойє. Я залишився в ложі серед чужих людей, потерпаючи від власної нерішучості; дорого б я дав, аби знов опинитися в колежі. Таке було моє перше враження від мистецтва Софокла і Мольєра.
Третій рік мого перебування в колежі ознаменувався заміжжям двох моїх старших сестер: Марі Анна вийшла за графа де Маріньї, а Бенінь – за графа де Кебріака. Вони переселилися до своїх чоловіків у Фужер: призвістка близької розлуки, що чекала на всіх членів нашої родини. Мої сестри вінчалися в Комбурзькій каплиці одного й того самого дня і години перед одним і тим самим вівтарем. Вони плакали, матуся теж плакала; мене здивувала ця скорбота: сьогодні я її розумію. Будучи при хрещенні чи одруженні, я ніколи не можу стримати гіркої посмішки і не відчути стиснення в грудях. Найбільше нещастя після нашої власної появи на світ – це дати життя іншій людській істоті.