Замок у Карпатах
Шрифт:
— Так ось той замок належить до того чудака, що був причиною цілого нещастя у театрі Сан-Карло, — думав молодий граф. — Але ж його тут не було від того часу й можливо, що він уже давно не живе.
А втім, пригода лісничого Миколи була дивна. Найімовірніше те, що якісь розбійники замешкали в замку і найліпше було б дати знати в місті поліції, а все ж цікаво було б поговорити з самим Миколою, думав граф і замість вернутися до корчми, пішов до хати війта.
Була третя година пополудню; війт,
Граф подякував війтові і спитав, чи не міг би побачитися з лісничим.
— Чому ні, пане графе! Він хоча трохи хворий, то радо служитиме вам, пане графе! Правда, Марійко? — звернувся війт до дочки, що саме вийшла з хати.
— Так, пане графе, — відповіла Марійка. — Йому вже. Богу дякувати, краще.
Молодий граф подивився з приємністю на гарну дівчину, а довідавшися, що це суджена Миколи, спитав:
— Як зачуваю, то лісничому вже краще… маєте, певно, доброго лікаря в Версті?
— Ще й якого доброго! — відповів війт.
— Так, прошу пана, — докинула Марійка, — маємо доктора Патака.
— Чи. не той сам, що ходив з Миколою до замку?
— Так, пане графе!
— Я хотів би поговорити з Миколою.
— Прошу дуже.
— Не журіться, панно Марійко, не буду його довго непокоїти. А коли ж весілля?
— За два тижні.
— Ну, то, як позволите, пане війте, я запрошуюся на весілля.
— Просимо, просимо! Велика це честь для нас, — говорив війт, а Марійка додала, спалахнувши:
— Коби тільки виздоровів до того часу, бо, як знаєте, пане графе, його хвороба не така собі звичайна…
Вона мала на думці “духів”, що причепилися до хвороби Миколи…
— О, тим не журіться, панно Марійко. Впевняю вас, що все буде гаразд. Я повідомлю владу й жандарми зроблять на замку порядок, — відповів граф і, не хотячи слухати далі про духів, попросив, щоб його запровадили до Миколи.
Марійка завела його до кімнати, де сидів лісничий у великому старому кріслі й відійшла.
Лісничий Микола знав уже, що два подорожні ночували у Йоськовій корчмі та що’один з них був графом; він чемно привітав гостей.
— Пане лісничий, — заговорив граф, простягаючи руку, — прошу вас, скажіть мені, чи й ви вірите, що в’замку є духи?
— Я примушений в це повірити, пане графе!
— І справді вас трутила якась рука, як ви хотіли вилізти на мур?
— Щодо цього нема сумніву.
— Чому ви так думаєте?
— Духи не бажають того, щоб хтось дістався до замку.
Лісничий почав оповідати,
— Як це пояснити, пане графе, що докторові ноги мов приросли до скали?
— Може, доктор став у яку щілину в скалі й тому не міг рушити ногами.
— То була б якась рана, якийсь знак.
Молодий граф признав лісничому слушність, не знаючи, що відповісти, а лісничий додав:
— Зрештою, про це не можу так добре знати, бо це відносилося до доктора. Знаю тільки докладно, що мені трапилося.
— Так… так… лишім доктора, а говорім про вас, — сказав граф.
— Мене трунула з муру якась рука.
— А нема знаку, нема синця?
— Нічого нема, пане графе, а все ж одна моя рука і цілий бік були мов спараліжовані.
— І це було тоді, як ви хотіли вилізти вже на мур?
— Так, тоді. Я мав іще стільки свідомості, що вхопив другою рукою за ланцюг, як летів у долину. Щойно впавши на землю, я втратив пам’ять.
Граф недовірливо хитав головою, а Микола говорив далі:
— Те, що. оповідаю, пане графе, не видумка і доказом цього є хоч би те, що вже вісім днів лежу в постелі.
— Не перечу, це був небезпечний упадок.
— Небезпечний і, напевно, була в тому чортівська рука.
— Ні, - засміявся граф, — я в це ніколи не повірю.
— Ну, то виясніть мені, що це було?
— Зразу цього зробити не можу, але побачите, що все виясниться цілком просто.
— Дав би Бог!
— А скажіть мені, - зачав знову граф, — чи той замок належав завсіди до родини князів Горців?
— Так, пане графе! Він і далі до них належить, якщо князь Рудольф ще живе, бо вже від двадцяти літ нічого про нього не чути.
— Від двадцяти літ?
— Так, пане графе! Він виїхав і залишив замок на старих елуг, але вони вже всі померли.
— І відтоді ніхто не був у замку?
— Ніхто.
— Ну, а що говорять люди про князя?
— Кажуть, що, певно, помер.
— Помиляються, пане лісничий — я бачив князя Рудольфа п’ять літ тому.
— Він живе?
— Так… в Італії… в Неаполі.
— Ви бачили його?
— Так, перед п’яти літами.
— А тепер?
— Відтоді нічого про нього не чув.
Лісничий замовк; якась думка прийшла йому до голови, але не зважувався її висказати. Вкінці рішився:
— А, може, це князь Рудольф вернувся до замку й не хоче, щоби про це хто довідався?
— Ні… це неможливе!
— Бо й справді — чому він ховався би… і не хотів, щоб хтось побачив його…
— Певно, що так… — притакнув граф, але в душі подумав собі, що гадка лісничого була зовсім імовірна.