Записки українського самашедшого

Костенко Ліна

Отакий кліп одного дня.

Не вистачає тільки диявольської пластики Майкла Джексона. І щоб гігантський кіборґ вдарив сонцем об місяць, як у мідні литаври.

А й справді, мій дім — моя фортеця, тепер я це зрозумів. Зачинитися й нічого не чути! Хранителька нашого домашнього вогнища — теща. Плита у нас електрична, дві конфорки несправні, а теща пече і смажить млинці, деруни й налисники, на те ж воно й свято Масниці. — Спочиньте, мамо, — каже дружина. — Куди там, ліпить вареники, всілякі вертутики й кнедлики. Миски у неї полив’яні, ложки й товкачики дерев’яні, дивно те все виглядає серед наших міських начинь — іспанської каструлі, яку ми звемо «хабанерою», і чайника зі свистком, на такі перейшов колись військовий

завод по конверсії. А то все вона привезла зі своєї поліської хати. І старовинну іконку Божої Матері, яку нема де приткнути у нашому інтер’єрі. Вона стоїть на холодильнику і час від часу, коли він починає гурчати, здригається разом з ним.

А вранці в неділю теща вклонилася раптом низенько і попросила прощення. Ми з дружиною остовпіли: — Та що ви, мамо, за що ж прощення?! — Так Прощена ж Неділя, — сказала теща. — Всі у всіх повинні просити прощення. За вдіяне, сказане й за подумане. — Я подивився на дружину, вона на мене. Чи ми були б здатні так просто і так природно попросити прощення одне в одного? За вдіяне. За сказане. А головне — за подумане.

Потім почався Великий Піст. Але теща і в Піст готує пресмачні страви. Пісні борщі, супи монастирські з квасолею і з грибами. Ці сушені гриби ще з її Полісся, малому не даємо. Наче на нас тут не дихнув Чорнобиль, наче у нас тут немає цезієвих плям. І у дворі, і на розі нашої вулиці, якраз там, де магазин, де ми купуємо овочі. Моркву, ріпу і артишок.

Теща вночі стогнала: приснилася радіація.

Ходила, каже, з косою і косила село.

Але щойно виступив президент і запевнив, що чорнобильської проблеми більше не існує. Треба тільки добудувати компенсуючі потужності, тобто ще два блоки на двох атомних станціях, бо після закриття ЧАЕ С нам не вистачає електроенергії.

З якогось часу ці «компенсуючі потужності» стали лейтмотивом його політичних лебединих пісень.

1 березня. Наметове містечко ліквідували. Цього разу навіть вітер не винаходили. Приїхали, погромили, брутально скрутили руки.

Бульдозери й екскаватори заглушують клекіт протесту.

«Опозиція звернулася до світу». Так він її й почув.

Друг мій у Каліфорнії дивиться у бінокль на метеликів. А я тут дивлюся на ці розтоптані намети.

Львівські студенти оголосили траур по демократії.

Стояли зі свічками, втикали свічки вогниками у сніг.

Весна календарна, аж тепер морози. Горобці попримерзали до тополь. Снігоочисні машини ліктями розгрібають замети.

А в Каліфорнії тепло, друг пише: усе цвіте. Груша цвіте, персик цвіте. Мигдаль уже одцвів. їздили в пустелю дивитися, як цвітуть кактуси. У нас теж є кактус, у тещі на підвіконні. Але він не цвіте. Теща нудьгує за своїм городом, все щось садить і поливає, щоб «проізростало», як казала довженківська мати. Полила цибулину в слоїку — вже й пустила стрілки. Ткнула кісточку фініка у вазон — пальма вигналась на півметра. А тут зима.

Але вона каже, що й раніше всього було. І в маю сніг, і на Різдво дощ. З дистанції віку їй видніше.

Тещі, звичайно, у нас погано. Вона звикла до стежки з порога, до садка, до кринички. А тут десятий поверх, балкон, у голові наморочиться. Ліфт, який весь час застряє. У вестибюлі темно, завжди хтось викручує лампочку. Поряд базар, у під’їзд забігають якісь підозрілі типи, торгують наркотиками, обмочують стіни, як приблудні пси. Вночі на сходах верещать дівки, вранці біля під’їзду шприци валяються. То вона й сидить у чотирьох стінах. Одно плаче, що на Проводи не може поїхати на гробки у своє село. Хоч побути, хоч подивитися, чоловікову могилу доглянути. Я обіцяю, аякже, поїдемо, неодмінно, ось піду у відпустку, знову не вийшло, поїдемо наступного літа. А насправді я не можу її туди повезти, я там був, село мертве, все розграбоване, у хаті сволок упав, на горищі росте трава. Кладовище все в бур’янах, ледве знайшов могилу тестя. То навіть не була зона безумовного

від селения, але наїжджали якісь комісії, міряли радіацію, радили відселитись, то молоді знялися та й поїхали, трохи старих лишилося, село почало відмирати. Кілька років перебули, без пошти, без електрики. Собаку вночі вовк роздер, то ми тещу й забрали, бо далі вже ніяк було залишати її саму. Тепер там уже ніхто не живе. Вогонь лісових пожеж перекидається на кладовища, горять хрести — наче йде по тих покинутих селах якийсь невидимий Ку-клукс-клан. Нащо їй бачити ту остаточну розруху? Те село у її пам’яті садами цвіте. Хай цвіте.

І дружині легше. Може, колись допише свою дисертацію. Навіть хоч так, для себе, щоб не занидіти в побуті. Бо щось вона дуже занепадає. Ходить у халаті, непричесана, мені боляче, що їй байдуже, що я бачу її такою. Схудла, змарніла, під очима кола, наче вона з чорно-білого кіно. На жаль, не з німого.

Я теж, мабуть, не відповідаю її уявленням про мужчину. Вчора прийшов з роботи зморений, заснув у кріслі, прикрившись газетою. Син мені свиснув, як на Канарах, і показав очима на маму. Вона якраз пролітала на мітлі.

Жіночий імператив завше один: ти винен і ти повинен. Добре, що я все це слухаю впіввуха, а то й упівсвідомості. Якби ще й жінка говорила впівголоса. Але ні, науково доведено: якщо вже жінка говорить, то на всі свої психоемоційні потужності. Сама сказала, сама ж тим і отруїлась. — Я ненавиджу тебе! Ти людина без амбіцій. — Можливо й так. Без амбіцій. Про кар’єру ніколи не дбав. За грошима не гнався. Дачі не маю. Привілеїв і звань теж. Машина не престижна. Кандидатську й ту писав на не вельми виграшну тему: «Елементи пам’яті аморфних напівпровідників».

У нас все суспільство — аморфні напівпровідники. З елементами пам’яті. Навіть не з пам’яттю, а всього лиш з її елементами. І я не виняток.

Рід свій знаю від сили до третього коліна. Історію в інтерпретаціях, які взаємно виключають одна одну. Мову — тією мірою, щоб не виглядати дебілом. Світову культуру настільки, наскільки це вдалося розгледіти крізь залізну завісу.

Ми ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо чого передати.

А втім, покоління — це дуже відносна одиниця виміру. В кожному поколінні є свої антиподи. І потім — інволюція в часі. Час — великий карикатурист.

Професорська вдова вивела свою Альму в комбінезончику з рюшами. І сама вона вкутана у пальтечко зі старомодним горжетом і потертою муфтою, в яку вона ховає свої посинілі, в перстенях, руки.

Щоб не їхати у ліфті мовчки, я похвалив собачку і сказав, що в Нью-Йорку на П’ятій авеню, у відділі чоловічої парфюмерії, продається парфум для собак. А також собачий шампунь. Вона була приємно здивована.

8 березня, Міжнародний жіночий день. Не знаю, як бути, дружина цього свята не визнає. Я розумію, до чого тут Клара Цеткін? Але ж усе чоловіцтво несе додому букетики, я теж хотів би якусь гілочку мімози.

— За православним календарем, — каже теща, — сьогодні Преподобної Ґорґонії.

— А що це за Преподобна? — питаю я.

— Сестра святителя Григорія Богослова.

— Йоана Богослова я знаю. А Григорій хто?

— Господь святий його знає. Мабуть, хороший чоловік, — каже теща.

Привітання з днем преподобної Ґорґонії моя дружина сприйняла прихильно. Так що проблема з Кларою Цеткін для мене вирішена.

Леді Ю усе ще під арештом. І поки Генпрокуратура інкримінує їй туманно сформульовані злочини, намагаючись якнайдовше протримати в ізоляції, поки сімдесят депутатів збираються взяти її на поруки, — тисячі людей прийшли під мури в’язниці привітати її з Міжнародним жіночим днем. Кричать, скандують, надихаються драматизмом моменту, докидають їй проліски і простягають руки, а вона виглядає з-за ґрат і на очах ошелешеної влади, яка так і не зрозуміла законів жанру, перетворюється з колишньої бізнес-леді на Жанну д’Арк.