Записки українського самашедшого
Шрифт:
Таксисти вночі солідарно перекривають в’їзд до Майдану.
Підполковник міліції відмовляється виконувати протизаконні накази.
Армійські офіцери присягають на вірність народу.
Боже! У мене є народ.
Але влада розламує Україну. На Схід і Захід. На російськомовних і не-російськомовних. На біло-синіх і «оранжевий беспрєдєл». Ось що було у неї в резерві — стратегія розколу. Вона його форсує і поглиблює. Маніпулює ним і залякує. В одному зі східно-південних міст у Палаці льодових видів спорту відбувається політичний вид спорту — з’їзд. Саморозпечені своєю
У Харкові гудуть заводські труби. Ну, прямо як чорні органи — п’ятдесят закіптюжених труб. Харків’яни у такий спосіб виявляють солідарність зі своїм кандидатом. Ну, це вони даремно. За радянської влади гудки гули, коли генсеків ховали. Була така п’ятирічка, народ назвав її — «гонки на катафалках». А тепер же передвиборні гонки. Тепер ураган «Віктор у квадраті». І якщо всі заводи загудуть і сирени завиють, дзвонарі вдарять у дзвони, а старушки в каструлі, то вже ж ніхто не розбере, хто за якого Віктора.
Події набувають гарячкового характеру. Створено Лігу «Південний Схід» з метою мобілізації населення на підтримку про владного кандидата. «Сьогодні ми стоїмо на порозі громадянської війни», — сказав політик з Партії регіонів.
Де поставили політики, там і стоїмо. А чи не час вже їх поставити на місце? Щось їх забагато у нашому житті.
Наїхало біло-синіх, напинають свої намети навпроти парламенту. Але ночувати не витримали, й металеві бочки для обігріву не допомогли. Покидали ті бочки і розбрелись по готелях. А що українці народ музичний, то навіть старі металеві бочки придалися.
З тих бочок вийшли гарні громохкі барабани революції.
За тим шумом, громом і рейвахом вже і ті, й ті не помітили, що знов на шахті в Донбасі вибухнув метан, один шахтар загинув, дев’ятнадцять з тяжкими опіками в лікарнях. Що у Сьєрра-Леоне загинув наш миротворець: перевозив пальне по розмитій дощем дорозі, машина перекинулась — та й принесли його лелеченьки, мертвого, додому.
Нам не до того. Ми боремося. Нас кинули одне на одного, і ми піддались. Кричимо. Мітингуємо. Щодня гримлять із динаміків взаємні образи і звинувачення. Донецьких називають бандитами. Нас тут — націоналістами. Всі до всіх звертаються, ніхто нікого не чує.
Тим часом у політичному закуліссі ведуться якісь змови і перемови, потаємні торги й прелімінації. Лідери хитрують і маневрують, еластично прогинаються, потенціал компромісів росте. Держава втрачає важелі управління. Президент сидить десь на дачі в екзилі. Ложа уряду порожня. Спікер балансує над прірвою. Протистояння досягає апогею. Скликається позачергова сесія. Щодня, щомиті щось може статися. Залишаються лічені хвилини. На Майдані може пролитися кров.
І тут, як завжди, найрадикальніша леді Ю. Вона вважає, що перед лицем смертельної небезпеки треба діяти негайно й рішуче, а злочинну теперішню
Але правового поля нема. Є загроза навіки втратити Україну. І тоді сивий чоловік, старійшина депутатського корпусу, просить нашого лідера негайно скласти присягу на святій Книзі. Щоправда, спішно доставлена Книга трохи не та, бо дістати раритетну нашу Першокнигу, Пересопницьку Євангелію, на якій присягають президенти, потребувало б часу. А в скроні вже б’ють секунди. І наш недовбитий, отруєний, ще не зовсім легітимний президент складає присягу на Острозькій Біблії, перед неповним складом парламенту, за відсутності спікера, що зробив їм демарш.
Одні у захваті від його рішучості, інші тримаються за голову.
Майдан скандує і аплодує.
А наступного дня офіційно оголошено іншого президента.
Вдарив дев’ятий вал протесту.
Створено Комітет Національного порятунку.
І справді, спасайся, хто може. Цілковитий політичний галлюциноз.
Маємо трьох президентів, і не маємо жодного.
Сьогодні складає присягу один, завтра оголошують іншого. Отже, він теж складатиме присягу? На якій Святій книзі і де? У тому ж парламенті чи в концертному залі палацу «Україна»?!
Опозиція подає позов до Верховного Суду, «позов на врага своего, на заклятого врага». Тільки у Гоголя Іван Іванович на Івана Никифоровича, а у нас опозиція на своїх опонентів. Вимагає визнати вибори недійсними. Адвокати обох сторін демонструють чудеса красномовності. Судді демонструють чудеса витривалості. Ми пікетуємо суд. Добиваємось 3-го туру як скасування 2-го, щоб він вважався не третім, а законним другим.
А якщо доб’ємося, переможемо і оберуть таки нашого — тоді ж як, він складатиме присягу вдруге? На тій самій Острозькій Біблії чи вже, як належить, на Пересопницькій Євангелії? Тобто дві присяги на двох святих Книгах?!
Може, тоді вже зразу на Книзі Ґіннеса, бо такого ще зроду ніде не було.
Входимо у Будинок профспілок, і ті здаються без бою. Пора захоплювати вокзал, пошту і телеграф. Телеграф можна, він тут близько. А вокзал уже зайняли біло-сині. Там вирує вже їхній мітинг. Не-наш президент обзиває нашого «трєпачом» і «трусом», а нас — «розгулом вулиці», «розгулом оранжевої коричневої чуми».
Переплутав кольори дядько. З політиками це буває.
Папа Римський молиться за Україну.
У німецький Бундестаг депутати прийшли з помаранчами.
Вацлав Гавел пов’язав помаранчеву стрічку.
П’єр Рішар також пов’язав.
Депардьє сказав: «Слава Україні!» Він хоче зіграти Тараса Бульбу.
Помаранчевий — це вже не колір. Це стан душі, це вітраж майбутнього.
Україна скучила за собою. Майдан — це простір, де вона зустріла себе.
Сніг падав з нічного неба. Над Майданом, теж наче з неба, на великому екрані з’являлися священики всіх конфесій — православний, грекой римокатолицький, рабин, муфтій і пастор — відбулася спільна молитва усіх церков.