Заплакана Європа
Шрифт:
– Так його звати. Рандо – це ім’я. А я Петя (саме так і сказав, не Петро чи Пєтя, а Петя, як говорять в українських селах).
Жінка зацікавлено допитувалася, що таке депортація, як проходить і що за собою тягне. Петя натомість розповів свою з Рандо історію.
Рандо – стовідсотковий естонець, чого не можна сказати про Петю, прізвище якого Популос. Рандо звертався до нього не інакше, як Піотрас. Петя – грек. Етнічний, бо всі дев’ятнадцять років прожив в Таллінні. І ось трохи більше року тому він познайомився з Рандо на призовній комісії. Їх мали
– Отак, пішки-пішки, дійшли до фінського кордону, – оповідку про нелегальний перетин кордону, кримінальний злочин, Петя викладав, як гумореску.
Рандо перебивав його, намагаючись і собі вставити слово.
– Через совєтів прочкурнули, а фіни пов’язали.
– Питають: що це ви, хлопці, тут робите? – вів далі Петя, не зраджуючи сатиричній манері. – А ми, як ті ягнятка: «Грибочки збираємо». Ну, вперше нас депортували назад до Естонії тижнів через два, – хлопець замислився й подивився на друга.
– А за півроку ми знову пішли. Аби цього разу нас не взяли, були обережніші. У Гельсінкі здалися поліції. Кажемо: «Ой, врятуйте! Нас у гарячі точки направляють, а ми не хочемо помирати за чужу державу», – сміються, хапаючись за животи.
– Нас везуть у табір. Ми там сидимо недовго. Тоді взнаємо, що нас ось-ось можуть назад турнути, бо з такими легендами тут тисячі сидять. Ну, Рандо десь довідався, що можна в Стокгольм завіятися. Ми й попхалися.
– Нас протримали півроку й два місяці тому вислали додому. Бо не було ніякої візи. То була друга депортація.
– Цього разу ми вже з візою приїхали.
– Але шведську візу фіг купиш, ми й придбали фінську. А самі знову до Швеції, де вірогідність залишитися вища.
– Та й країна не така рогульна, – виголосив Рандо.
– Рогульна? – перепитав Микола, який долучився до прослуховування естонської саги.
– Ну, фіни – лосі, – констатував Рандо.
– Лосі?
– Та яка різниця, – швидко промовила Люся й повернулася до перерваної розповіді. – Далі!
– Що далі? Тепер ми тут.
– Чому?
– Тому що віза у нас лише фінська, а ми у Швеції, – наголошуючи на кожному слові, розтлумачив Петя. – Думаю, у вас схожа історія.
– Так, – підтвердив Коля.
– Вони все правильно роблять, – розмірковував Піотрас. – Не мають права розглядати наші справи. Але ви не хвилюйтеся. На батьківщину ще не поїдете, – підморгнув.
– Будемо в Суомі, – хлопці плеснули один одного в долоню.
Людочка всміхнулася до чоловіка, але не побачила на його обличчі радості.
– Ти чого? Усе ж добре. Таки краще, ніж на тій баржі. На цій оптимістичній ноті двері до кімнати різко розчахнулися.
– Піотрас Популос! – по складах зачитав із папірця поліцейський, який зазирнув до кімнати.
Петя артистично
– Якщо спочатку викличуть тебе, то ріж вени відразу. А якщо мене, то коли всі вийдуть.
Людочка мала намір послати чоловіка у місця, куди пристойні люди не ходять, але офіцер поліції став їй на заваді, оголосивши:
– Бабенко… – Жужа обережно тримала в долоні гостре лезо. – Микола.
Жінка залишилася сама. Час для неї потягся киселем, язик набубнявів, кінцівки стали ватяними, у голові не було жодної думки. Дивилася на сіру сталь леза, перечитувала великі літери, які складалися в незрозуміле цієї миті слово «Н И В А». Тоді вайлувато підійшла до вікна й обережно поклала на підвіконня улюблене знаряддя самовбивць.
– Щоб ти здох! – вимовила вголос.
Хотіла ще поміркувати про вчинок чоловіка, але її перебування в цій кімнаті добігло кінця.
– Виходьте, пані! – ласкаво звернувся до неї симпатичний поліцейський.
Микола мало не луснув від злості, коли побачив Жужу, яка вийшла з поліційного відділку неушкодженою. Хлопці вже сиділи у синьому мікроавтобусі з написом «POLIS» і крізь вікна спостерігали, як ведуть Людочку. Микола не сказав ані слова дружині, так само вчинила й вона. Відчувши гнів і розчарування чоловіка, почувалася найбільшою зрадницею на землі.
Естонці, що не мали мовних перепон, спілкувалися з суворими на перший погляд шведськими поліцейськими. Розповідали їм смішні побрехеньки, а ті час від часу посміхалися, намагаючись робити це якомога непомітніше. Людочка, абстрагуючись від думок про нездійснену спробу зрежисованого Миколою самогубства, поринула в мелодику незрозумілої їй мови.
Жужа поставилася з повагою до першої в її житті депортації. «Небагато хто може похвалитися, що його депортували. Буде про що розповісти онукам», – посмакувала припущенням, наче з’їла шоколадну цукерку. І відразу їй відлягло від серця, закортіло, аби хтось пригорнув, розрадив. Тихцем подивилася на чоловіка, який цієї миті здався їй беззахисним і самотнім, хоча всім своїм виглядом намагався випромінювати холод і напругу. Жінка вже й думати забула про нещодавню ненависть до коханого, потяглася до нього, притулилася ледь-ледь, ніби боялася сполохати, поцілувала в неголену щоку й тихенько-тихенько промовила:
– Не сумуй, – хоча знала, що він не сумує, а гнівається. – Я з тобою.
– Це добре, – зітхнув, як дитина після довготривалого плачу, вслухаючись у теревені естонців.
Їх підвезли впритул до літака. Машина загальмувала біля трапу, на останній сходинці якого, просто біля дверей лайнера, юрмилися стюардеси, заглядаючи з-за плечей одна одній, аби побачити диво дивне – живих біженців.
– О, які курочки! – прицмокнув Рандо, користуючись зрозумілою для українців мовою, й одразу потім продовжив естонською.