Заповіт мисливця
Шрифт:
Тит Андрійович пообіцяв вибрати з колгоспного табуна таких коней, на яких можна було б покластися.
— А скільки, власне, їх треба? — спитав Олег.
— Щонайменше півдюжини, — відповів Родіон Родіонович.
— Півдюжини? — здивувався геолог. — Це, мабуть, забагато.
— А ти полічи: вас їде п'ятеро, та й для вантажу — палаток, інструментів, і харчів — треба двох в'ючаків.
— Наскільки я вмію рахувати, — втрутився я в розмову, — нас тільки четверо, бо в Єменки та Чижова є власні коні. Хто ж п'ятий.
— Відгадайте, — промовив Чижов.
— Невже Родіон
— Може, геолог ви й хороший, але пророк з вас нікчемний. Родіонович посилає свого заступника.
— Заступника? Хто б це міг бути? — Олег озирався навкруги так безпорадно, що всі мимоволі розсміялися.
Тим заступником була Тамара.
Дівчину не лякали труднощі подорожі, й вона таки вмовила дідуся, щоб він дозволив їй взяти участь в експедиції.
— Ну що мені з нею робити? — скаржився Орлов. — За цілий день вуха мені геть протуркотіла: вона хотіла б поїхати, побачити незнайомі, таємничі місця і тигра, хоч здалеку. Вона, мовляв, уже досить доросла і знає, що їй можна, а що ні. Ну, я й дозволив. Їдь, кажу, та з слізьми, дивись, не вертайся.
— П'ятий вершник, сьомий кінь, — коротко сказав я.
Олег був дещо збентежений. Очевидно, він радів, що Тамара поїде з нами, але намагався вдавати байдужого.
— Так, сьомий кінь, — підтвердив Орлов. — Але наша шкапина для такої важкої справи не годиться. Тут уже тобі, Тите Андрійовичу, доведеться допомогти. Гадаю, це тебе не обтяжить, — адже в твоєму колгоспі коні — один одного кращі.
Кінець кінцем домовилися, що колгосп позичить нам на деякий час трьох верхових коней і двох в'ючаків. Тит Андрійович вирішив послати з нами ще й колгоспного конюха, який доглядав би коней.
— Ким це ти нас ощасливиш? — спитав його брат.
— Не бійтеся. З вами поїде досвідчений слідопит Тимофій Карпович Староборов, коротше — Старобор. Він зголосився сам, коли почув, що ви збираєтесь у Сурунганські гори.
— Цей нам справді допоможе! Він пройшов тайгу вздовж і впоперек і багатьом ведмедям полоскотав волохаті шуби. Це той самий, у якого ведмідь був сватом? — допитувався Петро Андрійович.
— Так, той самий, — ствердив Тит Андрійович.
— Ведмідь — сватом? — здивувалися ми. — Як же це могло статися?
Голова колгоспу кашлянув і почав розповідати.
— За селом, там, де тепер стоїть клуня, росло колись кілька сосен, беріз та осик. На них токували глухарі. Навколо дерев лежали луки та поля Староборових. Молодий Тимофій, або, як ми його звемо, — Тимко, успадкував од свого батька весь його мисливський запал і тому кожної весни приходив сюди на полювання.
Була ще тиха й темна ніч, коли Тимко почув перші звуки співу глухарів. Мисливець почав обережно підступати до токовища. Але зненацька він спіткнувся об щось і впав на сухий хмиз. Рушниця була зведена і, падаючи, Тимко натис на обидва курки; пролунали оглушливі постріли, і зброя вилетіла в нього з рук. Аж тут раптом купа хмизу, на яку він упав, ворухнулась і грізно загарчала. То був ведмідь. Клишоногий підхопився, наступив лапою Тимкові на живіт і щодуху накивав п'ятами. Тимко теж злякався — в нього аж зуби зацокотіли.
До висохлого мочара, де глухарі провадили свої шлюбні поєдинки, він прийшов саме вчасно — встиг двічі вистрелити й убити двох занадто пристрасних закоханих, які все ще не припинили бою, хоч переважна більшість чорних кавалерів уже шукала своїх подруг.
Після цього Тимко повернувся на те місце, де зустрівся з ведмедем. Шукаючи патрони, мисливець помітив шматок кудлатої шерсті. То була частина ведмежого хвоста. Випадкові постріли з двох стволів дробовика на такій короткій відстані відтяли ведмедеві частину хвоста. За цей дивний трофей Тимка підняли в селі на сміх та ще й прізвисько дали: прозвали хлопця Тимко Ведмежий хвостик. Він не дуже сердився, але його тітка Докія при кожній нагоді вичитувала:
«Ех, хіба ж теперішня молодь може рівнятися до старих мисливців? Мій небіжчик брат, твій батько, не відтинав ведмедям хвостів, а як тільки брав ведмедя на мушку, то вже все. Дивись, Тимко, як би тебе ведмідь удруге не затоптав».
Крім цього, тітка вважала, що настала вже пора Тимкові женитися, й називала йому завжди цілу низку наречених. Племінник спокійно слухав, не лаяв дівчат і не хвалив, але з одруженням не поспішав.
Якось поїхав він на вівсяне поле. Кілька років тому його батько вирубав ліс, викорчував пні і засіяв цілинний грунт вівсом. Тієї ж таки осені він застрелив на цьому полі велетенського ведмедя, котрий прийшов поласувати вівсом. Після смерті батька син вирубав ще одну ділянку тайги, підготував грунт під овес, але пнів не чіпав. Вони стояли, розкидані по полю жовтуватого вівса, наче якісь чудернацькі темні голови. Тимофій завзято працював і не помітив, коли настав вечір. Хлопець уже збирався було йти додому, як раптом хтось закричав:
«Рятуйте!»
Парубок кинувся на голос і побачив дівчину, яка щодуху бігла через поле. Її жовта сукня маячила на фоні вівса, наче квітка кульбаби. Вгледівши Тимка, дівчина почала кричати ще дужче:
«Рятуйте… рятуйте… ведмідь!»
Але в неї перехопило дух, і вона більше нічого не могла вимовити. Коли мисливець підбіг, дівчина поточилася від слабості. Тимко підхопив її й посадив на великий пеньок…
«Що трапилось? Де той ведмідь?!»
«Не… не можу… Ніг під собою не чую…»
Нарешті, отямившись, дівчина розповіла, що біля Чорного струмка зустріла ведмедя. Клишоногий розлютився, звівся на задні лапи, забурмотів, почав плюватися й заступив їй дорогу.
«То чого ж ти плачеш, Надійко, він же нічого тобі не зробив. От почекай, достигне овес, ведмідь, напевно, прийде знову — тоді я йому дам».
Тимофій своєю широкою рукою заспокійливо гладив дівчину по плечу. Надя позирала на нього з-під мокрих вій і дивилась так віддано, начебто хлопець і справді вирвав її з ведмежих лап.