Заповіт мисливця
Шрифт:
— Що… що трапилось? — промовив стиха. Потім мацнув себе за голову і, побачивши на руці кров, здивовано розширив очі… — Що це, кров? — спитав розгублено. — А-а, в мене ж хтось стріляв, так?
— Нічого, все обійшлося добре, — заметушилася Тамара. — Ви впали з коня. Руки й ноги не болять?
Олег розвів руками, потім поворушив ногами, спробував посміхнутись і через силу промовив:
— З руками і ногами все гаразд, тільки голова дуже болить, пече вухо й коле в попереку.
— Дрібниці, — озвався Єменка. — Вухо загоїться
Оглянувши рану, ми встановили, що куля трохи зачепила вухо і зідрала на голові клаптик шкіри.
— Це велике щастя, дорогий друже, — вигукнув Чижов. — Ще трошки — і був би вам кінець. А так куля прорвала тільки борозенку на шкірі черепа і вискубла клаптик вуха, а від цього ж ніхто ще не вмирав. Одним словом, щастя, та й годі. Удар кулі й падіння з коня вас оглушили. Все це вже минуло, і ви знову почуваєте себе молодцем, правда ж?
Тамара принесла аптечку, промила рану на голові, потім вухо, наклала стерильну подушку і закріпила її великим пластиром.
— Це собака вас врятував, — зауважив я. — Він, мабуть, побачив або відчув засідку, бо несподівано метнувся під ноги вашому коневі і загавкав. Кінь відскочив саме в ту мить, коли бандити вистрілили. Та й наші відповіли їм добре, аж загуло…
— Мусиш стріляти, хлопче, коли йдеться про власну голову, — бадьоро сказав Чижов. — Але ніяк не придумаю, хто б це міг напасти на нас тут, де роками не ступає людська нога.
— Як бачимо, ти помиляєшся, — озвався Шульгін. — Сюди заходять люди, та ще й які — негідники!
— Де там заходять, — передражнив Єменка, — вони сиділи й чекали. Знали, що ми поїдемо цією дорогою. Оце мене й дивує.
— Авжеж, — притакнув Старобор, — навряд щоб цей напад був випадковим. Адже тепер у тайзі, а тим паче в цих краях, бандити, розбійники й всяка інша наволоч взагалі не водиться.
— І ти теж помиляєшся, — вів своє Шульгін. — На нас напали, a це хіба не бандитизм? Чи, може, ці песиголовці нас шишками закидали?
— Ти що ж, не розумієш, мудрий господарю лісів, що йдеться не тільки про самий напад, але й про його причину? А це якраз і незрозуміло.
— Ти знову помиляєшся, — наполягав Шульгін. — Саме така глушина й може бути сховищем для бандитів, які взялися тут чортзна-звідки. Мабуть, вони помітили нас ще вчора, і їм приглянулося наше спорядження, зброя, коні. В такому дикому краю для волоцюг це дуже цінні речі, от вони й вирішили будь-що оволодіти ними. І вибрали для цього місце справді диявольськи зручне. Інакше все це взагалі не пояснити.
— А знаєш, Федоре Лаврентійовичу, це схоже на правду, — підтримав його Чижов після коротких роздумів. — Це може бути якась зграя, що боїться світла наших днів. Та ми виведемо її на сонечко. Як ти гадаєш, Єменка? — блиснув мисливець соколиними очима.
— Може, й так, але невже ти зараз же хочеш кинутися в погоню?
— Це було б важкувато.
На тому всі й погодилися, і як тільки Олег трохи опам'ятався, ми рушили в дальшу путь. Щоб запобігти поворотному нападові бандитів, ми вжили відповідних заходів. Попереду пустили собак, за ними їхав Єменка з рушницею напоготові, а потім, на відстані тридцяти-сорока метрів, посувалися всі інші, також готові щомиті застосувати зброю.
Їхати ущелиною було препогано, коні спотикалися, з неймовірною вправністю долаючи кам'яні завали, яких було так багато, що ми вже й лік їм втратили. Іноді доводилося злазити з коней і відкочувати валуни, що коштувало нам великих сил і поту. В одному, мабуть найвужчому, місці дорогу перегородив уламок скелі, який ми ніяк не могли відсунути.
— Що ж тепер? — запитав лісничий.
— До виходу з ущелини лишилося якихось дві версти, а пройшли ми вже добрих десять. За всяку ціну треба відсунути цей камінець з дороги; ех, був би у нас підривний порох! — зітхнув Єменка.
— Підривний порох? — недбало запитав Олег. — Амоніт не підійде?
— Амоніт? Це в десять раз краще. Але де ж його взяти? — бідкався тунгус.
— У моїй геологічній скриньці. Там є все, що потрібно геологові: компас, молоток, кишеньковий нівелір та інший інструмент, а також амоніт. Вистачить на десяток таких камінців, — лаконічно пояснив геолог.
— Ніколи не думав, що ви такий запасливий, — здивувався Чижов.
— І цю небезпечну вибухівку ви теж припасли для соболиних ловів? — запитав Шульгін.
— Самі бачите, що за даних обставин вона дуже до речі, — відповів Олег не моргнувши.
Тим часом принесли скриньку, і сам господар відкрив її. Він передав Старобору молоток і спеціальне долото, пояснивши, де треба довбати дірки, бо сам Олег ще не міг працювати — різкі рухи руками боляче віддавалися в його пораненій голові.
Коли все було готове, Олег заклав заряди, і ми швидко відійшли. Кілька вибухів струсонуло ущелину, і луна покотилася по скелях, віддаляючись і западаючи в неосяжні розколини й закутки.
Величезна брила розлетілася на кілька уламків, у повітрі продзижчали дрібні осколки. Коли торохкотіння уляглося й каміння перестало обсипатися з навислих стін, ми побачили, що прохід вільний.
За півгодини ми вибралися з ущелини, де підступні вбивці приготували нам таку небезпечну пастку.
Рельєф раптом змінився. Перед нами прослалася долина, в синюватому тумані якої м'яко тануло зелене море тайги. Затремтіло нагріте повітря, яскраво-зелений праліс почав мінитися темними тінями й заколихався, зашумів, наче морський прибій, і тайга справді стала схожа на море.