Заповіт мисливця
Шрифт:
Сибіряк знову почав малювати картини тайги, і всі ми заслухались його образною розповіддю.
— Треба сказати, — вів далі Рогаткін, — що там, куди не проникає світло, волога грунту створила сприятливі умови для таких неприємних явищ, як мочари та трясовини. Мох у мочарах відсвічує у напівмороці дивним світлом усіх відтінків зеленого кольору, і це тішило б людське око, якби люди не грузли у мохових диванах з розкішними, але дуже небезпечними пружинами, — рідкою, подекуди дуже глибокою, всепоглинаючою кашею. Лихо тому, хто потрапить сюди. До цього додайте ще різних хижаків, котрі никають тут, —
— Цього я не боюсь! — рішуче заявив я.
Рогаткін запитально глянув на мене, але нічого не сказав, і я вів далі:
— Мене поглинали різні мочари в Карелії та у Валдайському краю, і не думаю, що ваша тайга буде гіршою. А щодо хижаків, то, гадаю, влучна куля і в тайзі стає в пригоді.
— Ви й самі знаєте, що іноді однієї кулі мало, — промовив Рогаткін. — А чи буде у вас час вистрелити вдруге, це часто-густо залежить від обставин, або, якщо хочете, від щастя. Я думаю, ви не образитесь, коли я скажу вам прислів'я: «Щастя як стомиться, то й на осла сяде». Іноді я пристрасно бажав, щоб це прислів'я збулося.
Ми вибухнули сміхом, до якого приєднався і провідник, що саме приніс нам чай. Він так реготав, що ледве не вилив чай на нас. Ще довго, до самісінької ночі, точилися розмови про предковічні ліси.
І ніч, проведена в швидкому, як птах, експресі, має свою чарівність. Мої супутники давно вже спали, а я все ще не міг заснути, бо весь, час щось примушувало мене розплющувати очі й дивитися на темний екран вікна, де мелькали химерні картини нічного краю. Коли ми проїздили лісом, стукіт коліс озивався тихою луною, наче монотонний акомпанемент. На мить місяць розірвав завісу хмар, і світло його припорошило силуети дерев. Потім ліс, здавалося, став ще похмурішим.
Яка ж вона, тайга, оспівана в піснях і проклята тайга?
Ліс, крізь який ми проїжджали, ще не був тайгою. Це був оброблений ліс, у глибині якого гуркотіли мотори та електричні пили, гуділи трактори, автомашини, скрипіли стріли підйомних кранів, що вантажили повалені стовбури.
І все ж цей ліс був інший, ніж ліси Європейської частини СРСР — ленінградські, карельські, новгородські та інші. Вже від усвідомлення того, що ці зарості є щупальцями таємничої тайги, висунутими до залізничної магістралі, вони уявлялися людям цікавішими й привабливішими. Про них казали, що це — сіни до зеленого лабіринта, де на тебе чатує не один, а тисяча мінотаврів. [2] І справді, людей, котрі бояться цього царства пралісу та гір, набагато більше, ніж тих, що кохаються в ньому, захоплюються ним.
2
Мінотавр — у старогрецькій міфології — потвора з тілом людини і головою бика, яка жила в лабіринті — будові з складними заплутаними ходами, — і годувалася юнаками і дівчатами, що їх афіняни змушені були посилати як данину.
Я належав до тих, хто захоплюється цим царством, і не без деякої поваги, бо чув про тайгу багато такого, що вже наперед викликає пошану й підвищену цікавість. Те, про що нам розповів Рогаткін, розпалило в мені ще більше нетерпіння
Ніч — союзник чотириногих і крилатих тайгових розбійників, котрі плазують і літають безшумно й тихо, щоб у темряві здійснювати свою розбійницьку справу.
Може, саме в цю мить десь біля підніжжя скелі причаївся тигр, і стадо оленів з шумом стрімголов кинулося тікати. Шум поступово віддаляється, змішується з монотонним стукотом коліс вагона й замовкає в нічній тиші, яка розпростерла над лісом та людьми свої важкі чорні крила і мене також примушує заснути.
Дальша дорога в Сибір минула дуже приємно. Рогаткін і Холкін виявились невтомними оповідачами, а в експресі було все для того, щоб розважитись і відпочити.
Наше невеличке товариство близько здружилося, і тільки Олег Андрійович був стриманіший і серйозніший, ніж це личило йому за віком.
Лише іноді його обличчя прояснялося, наче він забував про те, що його гнітило; тоді молодий геолог веселішав і дивував нас своєю дотепністю та життєрадісністю. Але після цього він раптом без усяких видимих причин знову ставав мовчазним і задумливим. Агрономові поведінка Олега Андрійовича теж здавалася дивною, проте він висловлював думку, що молоді наукові працівники часом заглиблюються в проблему, над якою вони працюють, до такої міри, що все інше відступає для них на задній план.
Може, агроном і мав рацію, але було дуже дивно, що геолога могли так зацікавити соболі.
Поступово наша компанія зменшувалася. В Красноярську з нами сердечно попрощався агроном Холкін, а в Іркутську я міцно потис руку державному експерту хутровини Рогаткіну, з яким ми дуже подружилися. Іван Іванович пообіцяв при першій же нагоді завітати до мене в Ленінграді.
Олег Феклістов вийшов у Читі. На прощання він запевнив мене:
— Я влаштую тут усі свої справи за кілька днів, бо аж палаю з нетерплячки дістатися вже до Алдана і до Петра Андрійовича. До побачення в тайзі!
Поїзд мчав мене далі на схід.
Решту шляху я проїхав без будь-яких пригод, і коли, кінець кінцем, вийшов на станції Сковородіно, то був радий, що довга подорож уже позаду.
Я почав розпитувати, як би мені дістатися до Алдана, і врешті довідався, що за кілька хвилин туди від'їздить поштова автомашина. Вона не була пристосована для перевезення людей, але добре слово й та надзвичайна обставина, що я їду аж з Ленінграда, щоб пополювати з тайзі, вплинули на шофера, і він узяв мене до себе в кабіну.
Ми швидко мчали по новому шосе і за дев'ять годин, проїхавши п'ятсот двадцять кілометрів, прибули до містечка Алдана, розташованого в південній частині Якутської автономної республіки.
Тут жив сибірський мисливець Петро Андрійович Чижов, запрошення якого змусило мене вирушити в таку далеку подорож. Я розшукав його домівку, де мене привітали дуже щиро. Але Петра Андрійовича не було вдома, його сестра розповіла, що він два дні чекав на дорогих гостей з Ленінграда, а потім поїхав до невеличкого селища Вертловки в службових справах.