Зайва ланка

– Як

я це собі уявляю? – перепитав інженер-кібернетик Маккензі й на хвилину замислився. – Ну, хоч би так. Етап перший. В один із спекотливих днів ти йдеш вулицею. Тобі хочеться пити. Ти підходиш до продавщиці, даєш їй монету, і дівчина притьмом наливає тобі склянку напою.

– Але де тут автоматизація? – здивувався інженерів співрозмовник, молодий лікар-радіолог. Обоє вони працювали в одній фірмі й полюбляли погомоніти

після того, як скінчиться робочий день.

– Її ще нема тут, автоматизації, – сказав інженер. – Не будемо забігати наперед. Етап другий. Та сама вулиця і та сама спекота. Тебе мучить спрага. Ти підходиш… Ні, не до привітної продавщиці, а до автомата, кидаєш монету у відповідну щілину – і бери свій напій. Як бачиш, тут уже наявна автоматизація, щоправда у зародковому стані.

– Непоганий етап, – сказав лікар.

– Та йому притаманна суттєва вада.

– Яка?

– Тут не обійдешся без людини. Вона – невід’ємна ланка, – пояснив Маккензі.