Збiрка поезiй
Шрифт:
Червоне полум’я двох квітів
крізь сіру тінь, крізь сіру тишу.
Так родяться мистецтво й міти
із туги за далеким, вищим…
За кращим, більшим, за незнаним,
що підняло б над світу низом.
Два райські птахи – два тюльпани -
карає ніч за мрії безум.
Червоне полум’я двох квітів
просвітлює сіряву сутінь,
червоне полум’я тюльпанів -
цвісти, горіти, проминути.
УРИВОК
Боюсь
бо може стати ще страшніш,
і ніч, розкладена на ямби,
у серце вбилась, наче ніж.
Ніяк заснути! Кличуть півні,
годинник б’є, і місяць лине.
Мій сон, мій голос неспокійний
в моїй трагічній Батьківщині.
ВІЩИЙ ДУБ
Сніг зеленіє в світлі ночі,
сніг блакитніє в світлі дня.
Цей дуб – то дерево пророче,
корява ліра з його пня.
Сніг попеліє в сірий вечір,
щоранку у вогнях цвіте.
Із рани сонця кровотечі
б’ють в царство снігу золоте.
Лиш дуб один крізь біле море,
дельфін рослинний, вдаль пливе
і лірою сніг-саван поре,
віщуючи життя живе.
ВЕРБЕЛЬ
Ось бубон ранку – кругле сонце
до маршу будить вояків.
Лопочуть верблі по казармах,
весна тріпочеться, мов спів,
весна тріпочеться, мов птах,
у клітці сірих коридорів,
і день накреслює свій шлях
на мапі неба.
Гаснуть зорі,
мов очі втомлених коханок.
Ось кленів ряд в стобарвній зливі.
Весни пожежа підпалила ранок -
і знову день окрилений,
і знову день п’янливий.
Вітри на кленах грають,
мов на мідних трубах,
вітри світанку сурмачі.
Дівчатам млосно, болісно і любо,
в обіймах мліють, ячучи.
Пробудяться, розкриють тьмяні очі,
почувши верблі, верблі вояків.
Це верблі весняні, це верблі у маршрут,
та серце схвилював цей спів,
нагадуючи верблі смерті.
Слова коханців юних і палких,
слова, мов гроші, пристрастю протерті,
німіють.
Все ж таки
життя кипучого нікому не зв’язати!
І кидає весна слова команди,
прикази радісні й крилаті
нестримних перемог, осяяних оман.
Стоїть казарма чорним кубом,
дуднить під кроками майдан,
і ранок б’є у сонця бубон…
22 лютого 1935
Вірші
Весна
Росте Антонич, і росте трава, і зеленіють кучеряві вільхи.
Ой, нахилися, нахилися тільки, почуєш найтайніші
Дощем квітневим, весно, не тривож!
Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо, хто сипле листя – кусні скла на тебе?
У решето ловити хочеш дощ?
З всіх найдивніша мова гайова: в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі, на вільхах місяць розклюють зозулі, росте Антонич, і росте трава.
***
На шляху
Обплетений вітрами ранок шугне, мов циганя, з води і на піску кричить з нестями, обсмалений і молодий.
Ріка зміяста з дном співучим, хвилясто хльостають вітри, і день ховає місяць вкручу, мов у кишеню гріш старий.
Клюють ліщину співом коси, дзвенить, мов мідь, широкий шлях. Іде розсміяний і босий хлопчина з сонцем на плечах.
***
Назустріч
Росте хлоп’я, мов кущ малини, підкови на шляхах дзвенять.
Ось ластівки в книжках пташиних записують початок дня.
Запрягши сонце до теліги, назустріч виїду весні.
Окриленим, хрещатим снігом співають в квітні юні дні.
ВЕСНЯНА НІЧ
Настурцій ніч і ніч конвалій
Пливе музика радієва.
В саду тривожний жду – ніч палить -
тебе, далека зоре, Єво!
Карузо ночі – тенор місяць
у скриньці радієвій кличе.
Для наших дум замало місця,
кохання вічна таємнице!
І для сердець замало світла,
землі замало і п'яніння!
Вітри ранкові, наче мітли,
з стежок змітають ніч весінню
ВИШНІ
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Де вечори з євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
З ЗЕЛЕНИХ ДУМОК ОДНОГО ЛИСА
Я не людина, я рослина,
а часом я мале листя,
Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку,
і сонце в ріці веретеном зеленим крутилось…
Написана єдина істина: рости!..
Хвала усьому, що росте,
хвала усьому, що існує!
Живу, терплю й умру, як всі звірята.
Звірята й зорі, люди і рослини -
у всіх одна праматір,