Земля світлячків
Шрифт:
Вже повертало на світанок, та темрява ще огортала землю, і стовуси йшли і йшли при світі факелів, похиливши голови. За давнім звичаєм, дорослі й малі несли в шапках, в пригорщах, в подолах, у вузликах жменю-дві піску і висипали на могилу. Потроху росла, росла могила, на очах ставала невеликим курганом.
На вершечку його Вертутій поставив берестяний вітрячок, і коли всі стовуси пройшли, коли могила сама забовваніла на голому пустельному березі, вітрячок зворухнувся і затягнув сумну журавлину пісню.
Крізь хмари й туман пробивався на сході млистий світанок, стовуси й тривуси покваплювались додому, з човнів їм видно було: на всьому піщаному березі сіріє
То сидів Вертутій, зім'явши п'ятірнею лице, і слухав, слухав сумну пісню вітрячка. Отой крик: «Ді-і-ду-у!» — і досі пронизував йому груди.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Останній, який підтверджує
древню істину: все йде, все минає,
а добра кава кро-хоро і світлячки
залишаються на землі
Прийшли і пішли печерні, згинули, як гниле хворостиння під весняною водою. Після них залишилися тільки голі потріскані скелі на тих місцях, де були колись грибні галявини. Стовуси й тривуси знов зібралися до професора Варсави на раду: що робити, як заховати скелі, як запнути чорне каміння мохом і лісом? Професор, за своїм звичаєм, виступив у підземному лунарії з глибокомудрими словами. На очах земляків він взяв суху шишку, вилущив із неї півдесятка зернят — отих плоскобо- ких, з червонястими хвостами-крилатками. Дмухнув на долоню — і соснові зерна штопором полетіли вниз, ніби вгвинчуючись у землю, силою буравлячи суху твердь. «Ось так треба — живим буравом!» — закінчив професор. Одне слово, стовуси й тривуси вийшли гуртом у ліс і засіяли скелі гірською сосною. Малі сосненята дуже погано приживилися на голому камінні, на стрімчаках. А поодинокі печерні розбійники, які ще блукали тоді в болотних хащах, виповзали і крадькома, на зло, виривали з корінням деревця. Війна ця тривала тривала аж до грози, до бурхливої зливи. Хтозна, чи то сама буря, чи, може, професор Варсава так зробив з своїми учнями: від удару блискавки затряслись гори, і обвалом засипало всі виходи з печер. З того дня диких розбійників більше не бачили в цих краях.
А ліс, озера й пуща — все жило своїм одвічним, своїм невсипущим життям.
Заходило сонце, і знов лунав над світом врочистий вечірній дзвін:
Бом,
бом,
бом!
Сторож лісу сповіщав усім стовусам і тривусам, що день закінчився і що пора їм прокидатися — їх ждуть великі й малі клопоти.
Сиз блаженно потягнувся, ніжився у м'яких подушках. Він дозволив собі ще придрімнути, ну бодай одну крапелиночку. Він і не помітив, як в його кімнату, де безладно лежали товсті вчені книги, влетіла якась маленька грудочка. Влетіла, швидко промайнула під стелею і сіла на високий комод.
— К-у-ку, кук! — і вмовкла.
Сиз розплющив сонне око. Ти диви — чудасія! На комоді сиділо — ви ніколи не здогадаєтесь що — сіреньке мале зозуленятко. Воно два рази кукнуло, на більше у нього не дістало голосу.
— Ах ти, моє голуб'я! — засміявся Сиз і потягся до люльки.— Це, видно, тобі сказала колись про мене стара й добра моя зозуля. Правда? Ну що ж, давай знайомитися: я Сиз Дванадцятий, а ти ким будеш моїй вартівниці, сином чи дочкою?
Сиз простяг руки — і на долоню йому сіло мале пташеня. Воно, мабуть, не дуже давно вилетіло із чужого гнізда: пір'ячко на ньому стирчало коротке, а коло дзьоба лежали два жовті кружечки заїдів. Весело і трохи ніби лукаво глянуло зозуленя
Сиз не був гордий. Сказав добродушно: «Кхе!» — і потяг на себе ковдру, показав малому свої чисті, свої золоті від блиску п'яти.
Засміявся.
— Рости! — сказав весело. — Набирайся голосу! Як ввіб'єшся в колодочки, сріблом та росою прополощеш собі горлечко на лугах, тоді прилітай. Будеш кувати мені рівно дванадцять разів.
Зозуленя пурхнуло з долоні у вікно, легко й непомітно, наче його й зовсім тут не було. Сиз опустив ноги з ліжка. Знав, що теплі капці, кашне, сорочку, підтяжки — все йому наготовили турботливі руки Мармусії.
Закурив і, примовляючи: «Кхе! Добрий буркун, хай би йому лихо!» — з кільцями диму в вусах потупав на вулицю.
Став на ворітцях, глянув, що воно робиться в світі.
І знов, як у давні добрі часи, повний місяць висів над лісом. Десь на лугах сумно й замріяно виводила пісню стовусівка, так тихо й лунко було на землі, і зорі, незліченні зорі, мов пучки червоної калини, дивилися з неба!
А Сизів корч? О, тепер у Сиза був новий корч, ще кращий, ніж стояв колись.
Його зладнали всією громадою. З міцного свіжого дерева, добре виструганий, він кожною дошкою світився проти місяця — отим теплим, золотим блиском, яким відливає стругана сосна й живиця. А на корчі... Сиз глянув і підсмикнув схвильовано вус. На корчі стояло не два, а три вітрячки. І всі нові. їх приніс Вертутій. «Один хай гомонить тобі за мене,— сказав брат Вертутій,— другий за Чублика, а третій, на зло всім іншим нашим ворогам, хай крутиться проти вітру!»
Сиз попихкав люлькою і торкнув чубуком вітряки. Всі три вони весело завертілися: один лагідно замуркотів, як кіт на припічку, другий сухо, кленовим голосом виторохкував, а третій шпарив крилами проти вітру. Словом, вели свою пісню три вітрячки, ще раз нагадували всім, що в країні Довгих озер по-справжньому настала тепла літня ніч.
— Кхе! Добре пахне сосною! — сказав Сиз і понюхав: з лісу несло свіжою, чистою прохолодою, густо-густо настояною на сосновій хвої.
Дехто вже й забув, як два роки тому тягло з пущі важким димом. Було, було таке, краще не згадувати! Стовуси, малі й дорослі, гуртами ходили в ліс, збирали грузді й опеньки. Ото, бувало, гребеться хтось хворостиною, розгортає купи листя, бо опеньки дуже люблять ховатися під сухим дубовим падолистом, аж ось — якась колода насподі, чорна, звуглена...
Стовуси з німим страхом відходили геть, шукали чистих галявин, та десь знов натикалися на обвуглену колоду, присипану листям.
— Ет! — сказав Сиз, відганяючи недобрі згадки; така благодать стояти під зорями, а йому спливає на пам'ять хтозна-що!
Вже ліпше згадати, як він блукав недавно за Кабанячою річкою, стомився, сів, зморений, у затінку під деревом. Витяг буркунцю, кахикнув, оглянувся. Диви, щось дуже знайома місцина! Отож! Ось тут вони залягли тоді з Чубликом, притаїлися, а з печер виводили полки, розверталися...
Сиз випалив люльку й пішов одчиняти ворітця. Потім рукавом протер мідну табличку, похукав на неї, старовинні літери ще дужче заблищали, і місяць теж задивився на промовисту об'яву:
ВСЕСВІТНЬО ВІДОМИЙ МУЗЕЙ СВІТЛЯЧКІВ
ДОКТОРА ТРУТОЗНАВСТВА І ЛИЧИНКОЗНАВСТВА
СИЗА XII СТОВУСА.
ВХІД БЕЗКОШТОВНИЙ!