Земля світлячків
Шрифт:
Вдвох ледве-ледве підняли вони глиняний глек і легенько стукнули об долівку. Глек розколовся. І коли відколупнули один черепок, а потім другий, третій... Ні, Чублик ніколи не бачив такої ніжної, такої прозоро-тонкої лимонно-жовтої шкірки у дині. Здається, вся диня була налита медом. Вся вона світилась, мов сонце, і навіть жовті насінинки (ізсередини!) теж просвічувались — їх видно було крізь товсту медову м'якоть.
— Пригощайтесь, пригощайтесь! Як кажуть: нехай вам здоров'я прибуде. У ручки, у ніжки і в животик трішки! А я вам зараз ще одну...
Хвороща вкотив четверту диню,
Ще не впорались з одним добром, як Хвороща вкотив п'яту диню, вертутівку. Сказав, що такого богатиря — дкіно-велетня з головою, з жовтим обідком посередині і наче з руками, підпертими в боки,— він виростив у себе на погребищі і назвав на честь брата Вертутія вертутівкою. Тут же розпанахав «брата Вертутія» на товсті скибки — диня розпалась віялом і зайняла півкуреня.
З 'їли півдині і тут...
— Не можу! — застогнав Вертутій. — Спасибі, любий Хворощо. Від серця спасибі, наїлись. Хоч і в мою честь названо, не лізе. Ви ж знаєте, мудро сказано: людина не скотина, більше відра не з'їсть.
— З'їсть, з'їсть! — підкладав і підкладав скибки Хвороща.— На вашу мудрість у мене є краща мудрість, послухайте: черево не дерево, роздасться.
І Хвороща вкотив ще одну диню, диню-відьму, а тоді й останнє своє диво — диню, яка виросла на груші.
— Та не можу! — вже криком закричав Вертутій.— Чуєте: на мені все тріщить! І очі рогом лізуть!
— Нічого, нічого! — припрошував невтомний Хвороща.— А ви потихеньку, а ви полегеньку, пропихайте, пропихайте в рота. Воно полізе, воно вміститься. Знаєте, в животі, як на вечорницях: де сто потісняться, знайдеться місце сто першому!
— Лопну! Ось зараз лопну! — завертів головою Вертутій, шукаючи порятунку, як той ведмідь, котрого притисли рогатиною до дерева.
Він глянув на свого онука: у бідолахи очі геть посоловіли, ще одну скибку з'їсть — і сам стане динею. А в кутку стогнав Сиз, розлігшись на соломі й розкинувши широко ноги. Він тяжко дихав і просив:
— Браття! Закуріть мені люльку! Не можу... Ніяк не підніму руки. Все тіло динями об'їлося. Сплу...
«Сплу» — то в нього так вимовилося «сплю»...
— Тікаймо, товариство,— зашепотів Вертутій, коли Хвороща побіг за новою динею.— Тікаймо зараз, хоч повзиком, хоч на чотирьох, бо тут і загинемо,— ми ж тільки прикусювали, а зараз Хвороща буде по-справжньому нас вгощати...
Хвороща котив «слона», а ногою підпихав здоровенну диню-кокос, коли раптом побачив: його милі гості, взявшись попідруки і клишоного заплутуючись у густому гудинні, бредуть баштаном до озера. От вони повернулись і вже без голосу закивали йому здалека (а очі й губи у них злипались), щось вони бурмотіли, мовляв, спасибі, дякуємо, до побачення, поспішаємо, більше анітрохи не можемо.
— Як? Та куди ж це ви? — ляснув себе по колінах Хвороща.— Ви ж голодні! Ви ж голодні!
Він погнався за гостями, підкочуючи якусь зелену плескату диню-печерицю. Гості оглянулись і що було сил через гудиння, бур'яни, рівчак, через болото чкурнули до берега і один за одним попадали в човен.
— Ху-у!
— Хо-о!
— Ох-хо-хо...
А Хвороща стояв під місяцем, з німою образою дивився на них, до неба піднявши руки. І вже коли човен відплив, загукав:
— Та що це за людоньки? Що це за гості мені? Спішать! І куди поспішати? Ну посиділи б, погомоніли б гарненько. Чуєте? Егей, чуєте? На ту неділю у мене велике свято динь. Гуртом приїжджайте! І кличте сусідів! Отоді засядемо в курені — на цілісіньку ніч!
Хвороща зітхнув і побрів городом. «А оглядини?» — згадалося раптом йому. Отакої! Не показав гостям городу! А хотів же показати їм, та хоча б юному отрокові, де в нього ростуть дині,— на плоту, на даху, на колодязі. Одна диня залізла навіть в димар і сидить там, як сова в дуплі, а дим з корча виходить у нього крізь двері і стелиться низько городом. А ще показати, як ростуть у нього на городі дині-глечики, дині-діжки і дині-бутелі. І ви думаєте, то все? А найбільша диня-ворота, яка затулила собою увесь перелаз? А диня-піч, що залізла в хату? А жінку свою показати — Динаїду Купайлівну?
— Ого-гов! — склав долоні і крикнув Хвороща за високу піщану косу.— Повертайте сюди, сю-ди-ги! Я вам щось покажу-у!
Ка-жу! Гу-гу! Уг-гу! — розляглася луна темним лісом.
А човен плив собі далі, плив золотою доріжкою до Верхнього озера.
РОЗДІЛ ПЯТИЙ
Дорога на Верхнє озеро.
Перегук звірів у темряві
Розмови про дикого лісового приблуду.
У царстві вітрячків
Коли вони попадали в човен, стара просмолена довбанка сіла у воду так, що темна поверхня озера зливалася з бортами й вигойдувала хвилю десь високо, перед самим носом у Чублика. Ще б трохи — і вони перекинулися б геть і хтозна, чи виринули б живими з таким вантажем динь.
— Не совайтесь, не ворушіться, кхем,— тихо упрошував Вертутій. — А я легенько підгрібатиму.
Вибрались на чисте плесо, і човен важко поплив, як пливе стара бобриха, у якої виглядає з озера тільки темна спина і кінчик носа.
— Брате Сизе, у вас немає шнурка? — неголосно спитав Вертутій.
— А кого ви хочете в'язати?
— Себе. Всі ґудзики на мені тріснули. Вибачайте, штани в руках держу.
— От Хвороща! Щоб йому коти мед носили! Так нагодував!
— Від щирої душі! Щоб не казали — голодні!
Сиз і Вертутій засміялись. А Чублик мовчав. Бо все у нього злиплось від густого солодкого соку — і пальці, і губи, й очі. Він подрімав трохи, та, навіть дрімаючи, легенько притулившись щокою до дідової спини, пильнував за своєю коробкою: чи цілі його світлячки, чи не попливли вони знов за водою?