Земля (збірник)
Шрифт:
– Я понищила б усіх своєю любов'ю, діти й мужа, – сказала тремтячим голосом, спустивши скоро погляд уділ. – Я не з тих, що вміру люблять! – І, усміхнувшися якоюсь горесною усмішкою, звела розмову на Ганнусю. – Вона – артистка. Неспокійна, змінчива, мов те море, але й гарна, мов море. Хто мав би ту силу прикувати її назавсігди до себе!
– І на неї прийде черга, – закинула я.
– На неї ніколи не прийде черга. Вона душею – артистка, хоч її твори не здобудуть собі, може, європейської слави. На те нема ліку. Ні чоловік, ні діти не вилічать її з того; до того вона гарна – вона є сама краса, і шкода би втискати ту артистично
Але не прив'язувалася до неї так, як до мене…
Говорили не раз цілими вечорами про різні справи; згоджувалися в найважніших точках у погляді на життя, відтак про штуку, літературу, про прерізні питання; але сам спосіб відчування дівчини разив, здається, ту незвичайно тонко зорганізовану натуру… Подеколи, в поодиноких хвилях, відтягалася від неї, мовби відпихана прочуттям якогось болю, що мав її стрінути від тої сильної натури. Але артистка й не замічала сього. Любила її пристрасно та запевнювала її, що вона просто з неба зісланий ангел, саме для неї зісланий ангел, щоб увіковічнила його своїм знанням! А мені говорила, що хоче розпалити своєю душею сей type antique та вивести його з класичної рівноваги.
У Ганнусі збиралося в деяких днях більше дівчат, і вона вчила їх рисувати. Дівчата пізніше розбалакувалися і виявляли деколи надто свобідно свої думки або почування. Тоді «музика» – так звали ми її не раз – починала оглядати уважно свої руки, неначе відкривала на них плямку, вставала і, ніби добачивши на своїй сукні щось до зашиття, опускала повільно голосну кімнату.
Дівчата були тому раді. Вона заважала їм своєю присутністю. Раз – що була найстарша з нас усіх, а по-друге… в ній було щось, що вимагало тонкості в думках і поведенні супроти неї, і се в'язало їх свободу…
Ми ділилися сумлінно домашньою працею.
Мінялися щотижня заняттям. Коли приходила черга на неї дбати про чай і таке інше, ми просто тішилися. Артистка розтягалася вигідно на своїй отоманці, а я бувала в найліпшім гуморі.
Вона брала річ дуже поважно. «Треба і в таких речах відшукувати гарні сторони, тоді вони не стануть ніколи тягарем!» Спускаючи вечорами ролети, затикала майже боязко найменші щілини, щоб хто не зазирнув усередину, хоч була переконана, що ніхто не міг заглянути до нас, бо наші вікна були високо, а ролети густі й нові. Потім наставляла самовар і починала господарити. Здавалося, коли була цілком певна, що ніхто чужий її не побачить, то оживала й огрівалася… і перемінювалася в іншу істоту, теплу й приступну, незрівнянну з своїми прерізними видумками, як «украшувати домашнє життя…»
Однак коли саме тоді надійшов хто ненадійно, вона ховалася в себе і, сідаючи десь у тіні, сиділа там мовчки цілий час.
Одного дня випровадилося наше vis-a-vis [188] з нашої вулиці, і спровадився якийсь молодий технік із жінкою.
По речах, які звозилися, було видко, що се були люди маючі. Побачивши се, вона страшно змінилася.
Неописана ненависть відбилася на її звичайно спокійнім лиці, а очі заіскрилися злобою…
188
Сусіди напроти (франц.).
Самим
Відтак заграла.
Був сумерк, і вона грала з пам'яті.
Почала злегка, граціозно, немногими тонами якийсь вальс.
Перша часть була весела, зграбна й елегантна.
Друга змінилася.
Почалося якесь глядання між звуками, неспокій, розпучливий неспокій! Спинялася раз по раз на басових тонах, то нижчих, то вищих, відтак покидала їх і переходила шалено скорою болючою гамою до вищих звуків. Звідси бігла з плачем наново до басів, – і знов глядання, повне розпуки й неспокою… все наново, і знов ряд звуків у глибину…
Весела гармонія згубилася; остався сам шалений біль, торгаючий божевільно чуття, перериваний яснішими звуками, мов хвилевим сміхом. Грала більш як півгодини, відтак урвала саме посередині гами, що летіла в вищі звуки, акордом несамовитого смутку.
Місяць світив і освічував цілу стіну кімнати й місце, де вона сиділа…
Скінчивши грати, зложила по хвилі руки на фортеп'ян – саме де ноти кладуться, й опустила на них голову.
Мертва тишина…
А однак я відчула, що в її душі відогрався цілий вальс, що його лиш скінчила, і що не може позбутися вражень його… Ті болючі гами і неспокійне глядання в низьких тонах…
Я боялася перебивати тишину.
А се й не була звичайна тишина.
Була тишина, повна напруження й здавленого горя, з неї почалося щось творитися й приймати форми зловіщих тіней.
Нараз підняла голову й почала знов те саме грати…
Легкий, граціозний початок, а відтак другу частину.
Грала майже завзято, мовби боролася з чимсь із усієї сили, але закінчила знов посередині перерваним смутком.
Притиснула розпростерті пальці до висків і відітхнула. Тепер я сама перервала вже мовчанку.
– Се вальс, Софіє? – спитала несміливо.
– Вальс.
– Гарний…
– Так! Се Valse melancolique.
– Чия композиція?
– Моя.
– Маєш у нотах?
– Ні, в душі…
І замовкла.
Я хотіла ще спитатися, на якім мотиві скомпонувала його, але ніяк не могла відважитися. Тон, в якім сказала: «Ні, в душі», – усунув собі заздалегідь усі допити.
Коли замовкала, говорила дальше в мовчанці душею.
Кождий рух, погляд і усміх набирали в неї зараз смислу і ставали продовженням внутрішнього життя, хоч не орудувала ними непотрібно й над міру. Здавалося, незвичайна сила була втиснена в класичну форму незворушимого спокою, – і тому пригадувала собою тим класичних істот, повних викінченої краси в формі й рухах, коли тим часом думками була наскрізь новітня.
Одного разу чулася я дуже нещасливою.
Години конверзації англійської мови ставали для мене чимраз прикріші. Молодий професор відвідував німочку й дома, і хоч я не могла йому в поведенні супроти мене закинути нещирості, вже сама та обставина, що бував у неї, чинила мене дуже нещасливою.
Мені відходила охота розмовляти на тих годинах, і ціла моя конверзація складалася з коротких відповідей, як хто звертався з питаннями до мене. Життя ставало незносиме, бо ж я виразно відчувала, що полюбила його…