Земля (збірник)
Шрифт:
Парасинка звикне до Тодорики. Він працьовитий і дбайливий, хоч на день ледве десять слів промовить, зате загляне десять разів до худоби, десять разів побіжить у поле, а ані разу до Мендля на Гоппляц. Парасинка буде з ним щаслива. Зразу буде мешкати з його старими, аби навчитися їх ладу, навчитися їх слухати і придивитися старій матері, як вона сина доглядає, а потім заживе з чоловіком сама окремо. Вона буде плакати за мамкою, доньця її маленька та мила, і мати сама буде день і ніч сльози за донечкою втирати і з туги чорніти, але вона хоче лише добра доньки і щастя, хоче бачити її «своєю ґаздинею»
– Парасинко, доньцю! – сказала вона одної днини, глибоко зітхаючи й чорні брови підводячи журливо вгору, коли обі сиділи на призьбі й лупили кукурудзу. – Парасинко, душко, як Бог дасть, то зав'ємо твою головку рушником сеї вже зими!
Парасинка витріщилася лякливо хвилину на матір, а опісля склонила голову вдолину, а по її дитинячім лиці перебігла темна полумінь. Вона мовчала.
– Ти чуєш, Парасинко? Я таки не жартую: ти віддашся!
Парасинка відвернулася від матері, не підводячи голови, і сказала:
– Я не хочу віддаватися, мамо!
– Ти дурна, душко! Ти ж не знаєш, чому тебе твоя мамка віддати хоче. Ти ж не видиш, що я все більше та більше ослабаю, а тато – Боже, прости йому гріхи! – пересиджує у Мендля, як у рідного тата свого, задовжує тайком, як я оноді довідалася, поля, тратить гроші, – і що з тебе буде, як я замкну очі?..
Парасинка обтерла тайком рукавом сльози, що втиснулися їй раптом в очі, і відворкнула [13] здавленим голосом:
13
Відворкувати – знехотя відповідати.
– Я не хочу віддаватися, мамо!
Докія усміхнулася гірким, перелетним усміхом, помовчала хвилю, а потім уговорювала доньку далі:
– Ти віддашся, Парасинко; ти знаєш, що лише ти утримуєш мене при житті, що лише ти моя потіха! Ти знаєш, що я від рання до вечора працюю для тебе й що я все лише хотіла твого добра. Я хочу, аби ти була щаслива, і для того хочу віддати тебе. Сих м'ясниць засватає тебе Тодорика, я полагодилася вже із старими. Вони дуже раді, що ти будеш їх невісткою. Тодорикові родичі мають багато землі, і він стане колись багатим господарем!
– Тодорика, мамо?.. Але я не хочу Тодорики!
– То кого хочеш?
– Або я знаю?
– То чому ж не хочеш Тодорики?
– В нього такий широкий рот, що може собі сам щось до вуха сказати, а очі в нього лежать так близько… що далі зчіпляються докупи. Та й таки я не хочу його! Оноді він заздрів мене коло товару на полі, підійшов до мене і, станувши стовпом передо мною, взявся попід боки й питав:
«Умієш борщ варити, Параско?»
«Я лиш каву варю!» – сказала я, не глянувши на нього.
«Ади [14] , ади! – каже. – А вмієш ти мамалиґу замішати? В тебе руки, як патики, такі тонкі та худі!»
«Коли замішаю її зле, ти її їсти не будеш!»
«Ай! А хто ж її буде їсти, ти моя панно?»
«Той, для кого я зварю мамалиґу!»
«Розумно кажеш! – промовив, а відтак спитав іще: – А вмієш вишити вже парубоцьку сорочку? Весільну, га?.. А вмієш ти
14
Ади – диви.
«Як не буду знати сього всього, ти мене не навчиш!» – відповіла я йому й відвернулася від дурного.
«Я тебе навчу», – сказав він, розреготавшися, та й вщипнув мене в руку, що я аж крикнула й закляла. Але він відскочив і відбіг. А відходячи, накликував ще, сміючися: «Парасинко, я навчу тебе всього, чого ти не вмієш! Чуєш? Усього, аби ти знала!..»
– Я не хочу Тодорики, мамо, не хочу його! – закінчила дівчина, зворушена своїм оповіданням, і, не стісняючися, роздула губи люто вперед себе і замовкла.
По словах доньки змалювалося на лиці матері якесь внутрішнє вдоволення. З поведения Тодорики вона заключила, що він постановив невідмінно засватати її доньку і що вона може лагодити для неї віно.
– Та що ж там! – сказала спокійним голосом. – Він добрий ґазда, чемний хлопець… Не пияк і не б'ється на танці, як інші! І він має поле!..
– Так, але зате він із циганського роду! – докинула прямо дівчина.
– Хто се казав?
– Хто? Михайло сказав се раз коло церкви…
Докія зморщила брови.
– А Михайло що має говорити? Чи він був на хрестинах його діда й баби? Най лише стулить рот, бо хоч він хлопець чемний і робучий, хоч і на його тата не можна сказати нічого, та зате його мамка не з графського роду та така скупа, що… Ей, де!! Пішлеш по що-небудь до неї, по що найменше, кажу, то все вона того «не має». А в неї всього доволі. Зараз за хвилю вилізе, як шило з мішка, що вона те таки має! А нехарно [15] , а закурено в її хаті, що не дай господи! Сама виглядає, якби більше в комині пересиджувала, ніж у хаті та по надворку – така чорна. Така з неї ґаздиня. Лише вічно прятати все в скриню та ховати перед людьми, так якби люди хотіли їй усе забрати. А то нікому й у голову не лізе, що вона там у себе ховає. Най би я хоч казала, що вона має доньки, а то лише ті два сини, та й така скупа та погана!
15
Нехарно – нечисто, брудно.
– Вона каже, як яка ґаздиня сама чисто ходить, то в голові пустоту має і ні на якій роботі не знається! – закинула дівчина.
– Вона се каже! Правда, вона не потрібує вичісувати щодня волосся, як дівчина, і щодня чисте білля вбирати не потрібує! – відповіла Докія. – Але раз на тиждень може се зробити. Ну, як колись дістане невістку, буде вона мати що робити, доки не очистить хати зо сміття, а знадворку не дасть їй лиця.
– Кажете, мамо, що невістка мала би там багато роботи? – спитала живіше Парасинка. – Хоч би і десять разів було там стільки роботи, то вже кожда приймилась би того, аби могла лише бути її невісткою. Михайла візьметься кожда ногами й руками. Другого Михайла нема в селі. Багач, і гарний, і чемний! Але чи він візьме яку, чи візьме з нашого села?..