Земля
Шрифт:
— Уже в дорозі? — кликнув до них Петро.
— Щасливої дороги й щасливо вертайте! Станули і привіталися. І Докія приступила до малого гурту.
— Вже! — відповів Михайло.
— І що ж робити? — сказав Івоніка.
— Не журися, мой! — кликнув веселим голосом старий Петро. — Там щось побачиш і навчишся дене що! Ей, коби я був такий, як ти, молодий і здоровий. гей, гей!
Він говорив так голосно і дзвінко, так виразно, що його слова летіли далеко, а з його голосу била геройська неустрашимість і відвага. Відтак засунув капелюх набік і луснув із батога.
— Що, синку, — спитала його Докія ласкаво, — ти смутний, правда?
Підняла
— А що мамка робить? — спитала зажурено.
— Ай, мама. — відповів Михайло й махнув рукою, не докінчивши речення.
— Так, так! — вмішався Василь (на диво тверезий), потакуючи. — Се вже наша доля така! Чоловік виносить свою силу і свої дні, як на собачий ярмарок. Ніхто не журиться тим, як він верне назад. А Николайка знали ви? Ви його знали! І він радо йшов до війська, а що з ним сталося? Він був буршем [70] в одного лейтнанта. Мав ще лиш кілька місяців служити і мав іти якось на вісім день на відпустку додому. Так як завтра мав іти. Робив лад у хаті, але то було вліті надвечором, і було ще видно, сонце ще лиш зайшло. Робив лад у хаті, щоб усе стояло на місці, як пан любив, бо він був чемний хлопець, і лейтнант любив його. Другий вояк, що чекав з якоюсь книжкою на лейтнанта в покою, взяв до рук револьвер, що лежав на столику, й оглядав його.
70
Бурш — денщик.
«Лиши револьвер, — каже йому Николайко, — бо він набитий!»
«Та що, що набитий?» — каже той.
«Що? Дурню! Може вистрілити!»
«А ти як гадаєш, що я не вмію набитого револьвера в руках тримати?»
Оце сказав. І як лише сказав, а револьвер гримнув, і Николайко лежав уже готовий.
— Господи! Господи! — зойкнула Докія й заломила руки.
Всі інші свиснули крізь зуби, а Михайло поблід.
— На, маєш, так приходить смерть! Але вона йому вже здавна стояла за плечима.
— Та й на місці застрілив його? — крикнув Петро.
— Ні, не застрілив; поцілив у клуб! Він лежав, підпливаючи кров'ю. Цілий покій закрасив кров'ю, і громада людей збіглась зараз, бо то було при дорозі. Той лейтнант мешкав при дорозі. Мені показували ту хату. Я видів ту хату. Висока панська камениця з великими довгими вікнами.
— А відтак?
— Відтак?. Лежав кілька місяців у шпиталі, вимучився, сарака [71] , бо йому не могли витягнути кулі. А він був такий здоровий і міцний хлопець, саме такий, як Михайло. Акурат, як Михайло. Аж вилисів відтак. У шпиталі. Борода йому виросла аж по груди, отак. А накінці випустили його цілком на волю. Два жовніри підвезли його додому.
71
Сарака — бідолаха.
— Ото мала його мамка потіху, як увиділа його такого! — майже заспівала з жалю Докія, похитавши, як перше, головою.
— Мала.
— А тато, сарака?. — закинув Петро.
— Тато?. Тато, кажуть, так плакав, що гадали, що минеться [72] . Нічого не знали. Він не міг писати. Вони писали до нього два рази,
— Йому вже все одно було. — сказав Петро з легким усміхом і далеко сягаючим тоном.
— А його тато був багатий ґазда! Мав поле, мав худобу, вівці.
72
Минатися — гинути, вмирати.
— Яким чоловік іде, то знає, але як поверне, то не знає! — обізвалася знов турботно Докія. — Се лиш бог знає!
— Се лиш бог знає! — повторили інші всуміш. — Се лиш бог знає!
Вони всі любили й поважали Михайла і цікавилися щиро його долею. Тепер кожне глянуло на молодого хлопця зі співчуттям.
Він стояв он тут нерішимий і оглядав то свій клуночок, то товарину.
— Ти уважай, синку, як будеш брати яку стрільбу в руки, аби, не дай господи, не лучилося тобі яке нещастя. Ніколи не можна знати, звідки воно приходить! — остерігала поважно Докія.
— Він обережний! — обізвався нараз Івоніка, що мовчав досі уперто. — Він дуже обережний.
— Я того не боюся! — відповів Михайло, насилу усміхаючися. — Я якщо не мушу, то й ніколи не взяв би стрільби до руки.
— Ні, ти мій паничику, се вже я знаю! — гукнув весело старий Петро. — Я знаю, що ти убиваєш зайці буком!
— А то, може, не добре? — відповів, усміхаючися, хлопець. — Мені не треба ні пороху, ні шроту! [73] Я таки зроду не любив стрільби! Стрільби чи там пістоля уникав я з дитинства. Воно скрите й небезпечне, мов нечисте.
73
Шріт — дріб.
— Ой правду кажеш; ой бігме, що правду кажеш! — притакнула Докія.
— Ну, але тепер ходім! — обізвався твердо й різко Івоніка. — Час не стоїть.
Він був глибоко зворушений розмовою знакомих, але не зраджував себе. До того було йому дуже прикро, що зайшли в таку розмову перед Михайлом. Відчував, як хлопець в'янув під враженням оповідання.
— Ні, ні, не стоїть! — кликнули всі троє в один голос.
Відтак стиснули мужчини Михайлові руку, бажаючи йому щастя й здоров'я на дорогу і на будуче, а Докія, котру Михайло поцілував у руку, поблагословила його.
— Дай тобі, боже, добрих днів і доленьки доброї. Не забувай, синку, за нас та справуйся добре! Добре тобі буде! Доброму всюди добре! Тужити — не тужи, синку, бо однаково треба свій час відслужити. Не бануй за хатою, а на різдво приходь. Ми пшениці наваримо, паляниць напечемо. Приходь коляду доколядувати!
— Та не фудулися вже дуже, як вернеш капралом! — підкинув давнішим веселим тоном Петро. — Вертай та почастуй дома доброю горівкою. Тато при-лагодить. Будемо пити так, що нам у голові шумітиме. Не бійся, все буде добре! Все минеться!
Як минали панський двір, Анна стояла коло брами. Стояла висока, рівна й поважна, мов статуя. Її обличчя було блідаве, а очі гляділи мов із другого світу на батька й сина. Оба поздоровили її, а вона відклонилась низенько. Цілу душу вложила несвідомо в сій хвилі у поклін.
Прямуючи до великої одинокої корчми під лісом, що становила граничну точку межи двома селами і все була переповнена гістьми, здибали напроти себе Саву.
Він ішов повільним кроком. Ледве волікся. Закинув руки на плечі, а голову спустив, як звичайно, вниз.