Земля

Кобылянская Ольга Юлиановна

— О боже, що ти робиш! — вирвалося йому нараз з дикою розпукою із грудей, і його голова упала безсило на край ліжка. В його груді шалів безумний біль. Се говорив він, тепер його одинокий син.

Сава стояв, опертий під стіною з закиненими на плечі руками, а його погляди колисалися по землі.

— Я був у ворожки, і вона мені сказала: «Ти прийшов сюди і розпитуєш про землю, поле, про різні інші речі, а тим часом тобі не тратити тут часу. Іди додому, бо твій брат забитий! Лежить у лісі!» А я прибіг таки зараз сюди, і мені ще на дорозі

сказали, що Михайло вбитий.

При тих словах зблизився до брата і, кинувшись наново на нього, заридав гірко…

— Чи Михайло пішов сам до лісу? — роздався нараз голос старого Петра, мов здержуваний грім.

Хлопець підвів голову. Його погляди поколисалися наново по землі, і він відповів рівним, ясним голосом:

— Я не знаю! Він пішов собі з дому, а я собі!

— З бурдея?

— Може й з бурдея! Я не знаю!

«По півночі йшов ти до Рахіри! — заговорило нараз в душі Домнічиній. — Я вставала визирати, чого собака так розщибалася. А то ти був!»

— Боженьку, що за місячна, що за ясна нічка була то! — сказала вголос Докія, що спинилася коло неї.

— Аби добра душечка не блукала! — обізвалися смутним, побожним голосом бабусі. — Так бог святий уже дав.

Знову настала мовчанка. Ніхто не питав більше ні словечка, ніхто і не рушався з місця. Всі немов ожидали чогось, здавалось, в землю вбилися, а хата не випускала з себе нікого. Від часу до часу виривалося де в кого тяжке зітхання з грудей, що застрягло в тишині, а ледве чутний зойк нещасної матері звертав перелякані погляди на неї. Скорчившися, рила ненастанно пальцями в волоссі.

Нараз оживився рух перед хатою.

Голоси піднялися й долітали чутніше досередини, якісь питання з відповідями мішалися, а відтак почулися кроки в сінях. За хвилину відтворилися двері, і в хату ввійшла Анна.

Поражаюча тишина настала, і всі присутні зробили їй місце.

Вона йшла, перехилившися вперед цілим тілом, ледве волоклася, з поглядом широко відтвореним, вже від дверей на вмерлого зверненим, її обличчя було бліде, мов стіна.

Коло постелі зупинилася, але ненадовго. Впившися очима в умерлого, неначеб він тягнув її до себе, кинулася мовчки на нього. Тут і здавалося, мов умерла.

Івоніка і Марійка прокинулися переполохані.

Що се було? Що то такого?

— Чого ти тут хочеш? Чого ти тут хочеш? Анно! Чуєш? Чого хочеш тут? — Так кликали обоє, злякані, раз по раз, стараючися її відтягнути від умерлого, а між присутніми повстало замішання й гомін.

— Іди геть, забирайся, чого тут хочеш?

Але вона не рушалася. Стала тяжка, мов помертвіла, і не мож було її відтягнути.

— Боже святий, що се такого? Чого оця тутки хоче? — кликнула мати, а в гурті піднявся шепіт, тут і там голосні питання.

Здавлений сміх ударився об слух Івоніки з закутка, де стояв Сава, але тут же підняла голову дівчина.

— Хто тебе застрілив, Михайлику? — прошептала з неописаною лагідністю і ніжністю в голосі, неначеб знаходилася з ним сама-одна в хаті,

обнімаючи його голову руками та вдивляючися йому болісно в обличчя. — Хто? Хто зігнав тебе з сього світу, аби мати більше місця для себе? Хто? Скажи мені! — Відтак поцілувала покірно його руки і коліна і прилягла лицем до його грудей. Хвилину лише, одну. Потім потряс вибух страшного плачу цілим її тілом. Усі присутні почали за нею плакати, а дехто молитися.

— Дивіться, як плаче! Зараз потече кров по її лиці. Ой, боже, що за страшне звалилося сюди!

— Казав «не покину», а покинув! — ридала дико, заносячися з плачу, а відтак ударила головою до постелі, аж гомін пішов чутно по хаті.

Марія і Івоніка приступили знов до неї перелякані. Їм відслонилася нараз уся тайна нещасної дівчини, І сором, і перестрах обняв їх заразом. Особливо ж Марія опам'яталася напрочуд скоро і зрозуміла. Дівча мусило звідси забратися. Проч, на кожний спосіб; вона не сміла плямити пам'яті вмерлого. Се не могло бути, щоб він любив оцю дівчину, обіцяв її посватати, — не могло бути.

До всього нещастя ще такий сором.

— Іди звідси. що голосиш, як за своїм чоловіком?! — крикнула захриплим силуваним голосом, термосячи з розпукою нещасну з цілої сили.

— Я знала. я знала, — кликала дівчина наново, вгору піднімаючи заплакане обличчя, — що щось тяжкого станеться. Мені серце віщувало. Воно мені казало, що він не буде ніколи моїм. Воно заповідало, і правду заповідало. Але. ми любилися. і він. і він. завтра хотів він вам. усе сказати. Просити, аби ви поблагословили його і бідну наймичку. Признатися до всього. Завтра, на його патрона. Ждав лише на той день. Завтра. завтра, на його патрона. Вам, бадіко… і вам, лелічко. завтра. і замовк навіки.

Тут заридала знов тяжко. припавши, як перше, лицем до його грудей.

Не було можливо відірвати її від умерлого. Вона обняла його обома руками і, коли її від нього відривали, — тягнула його за собою.

— Лишіть її. лишіть її, бадіко, і ви, леле Маріє. — вмішався Петро, вступаючись за дівчиною. — Так як він уже до вас тепер не належить, так не належить і до неї більше. Лишіть її, най плаче. Може, він потрібує її сліз. Він і так без свічки і сповіді вмер.

Марія ломила мовчки руки. а Івоніка станув як вритий. Дівчина ридала. що, здавалося, туй-туй розсадиться її грудь, а голос, як та струна, урветься назавсіди.

Довкола них змігся шепіт. І тут, і там виринали голоси, мов стрункі смутні цвіти. Докія і Петро оповіли родичам вскорі історію нещасних молодих — і як він, померший, мав надію, що святий Михайло, патрон його, допоможе йому привести родителів на свій бік, тобто щоб вони приймили бідну наймичку за невістку в свою хату. «Хотіли поклонитися вам. спершу він.» — нараз умовкли.

Дівчина піднесла знов голову і оглянулася.

Її великий, темний, ще слізьми блискучий погляд пірнув дико, вигребущо по присутніх, так як тоді погляд батька, коли шукав убивцю свого сина.