Земля
Шрифт:
Повторився.
Довгий голосний свист аж улискувався. Миттю облягло його гарячістю по тілі. З блискучим, майже блудним зором зірвався із землі і кинувся надвір.
Вітер грав його сивим волоссям. Не зважав на те. Витріщившися хвилю в найстрашнішім напруженні в нічну завірюху, крикнув відтак, як за життя сина, але сим разом диким, несамовитим голосом понад розбурхану поверхню піль:
— Ми-хай-ле, твій тато тут!
Кілька хвиль пізніше примчав до нього стовпом високий вихор снігу, вдарився сильно о його груди, пірвав його кусень
З розбурханим волоссям стояв старий батько, прикований до місця, важко дишучи, витріщаючися в напрямі, куди погнався стовп снігу.
Що се було? Що се було? Волосся стануло дубом. Зойкнувши з якогось дикого, раптового переляку, силувався перехреститись.
Тут Михайло був.
Цілим серцем своїм, цілою душею своєю, коли мав її коли від бога, відчув, що Михайло був оце в нього.
Він.
Він притискався до нього, поривав до себе, кликав, стогнав, а далі погнав, нещасний, вітром у незнані безвісті. Він же без світла помер. Перехрестившися насилу, заломив обі руки у побожній, розпучливій покорі.
— Господи милосердний, змилуйся над грішними! Господи святий, прости гріхи наші! Царю небесний, прийми нас у царство твоє і відпусти нам гріхи наші! Він прийшов до тата, щоби відвідати його, прийшов, щоб розбити самоту його й жаль його. Прийшов до тата, до татової груді прилинув, прийшов пожалітися на тяжку, невеселу й почорнілу свою долю.
І як стояв, так кинувся на землю й ударив побожні поклони. Відтак, перехрестившися востаннє, вернувся непевним ходом досередини і оглянувся неспокійним зором довкола себе в темряві.
Сильно втомлений, кинувся на давнє місце на землі і, заривши лице в долоні, віддихав тяжко, повними грудьми.
Не міг прийти до себе з несподіваного зворушення, яке так раптово напливало на нього. Перейнятий в уяві сином, не міг відзискати рівноваги духу.
Тут був Михайло.
Най се йому хто заперечує або ні, най се йому хто вірить або ні, а він був тут. Відчув се душею. А він не був ні п'яний (він же відрікся напитків зараз по смерті сина, щоб коли не перемогли його душі, і присягнув навіть у церкві від них), ні сонний, ні з розуму не зійшов. Він відчув його присутність серцем, і оце утома по стрічі з ним звалила його з ніг, мов підкосила. Жадібними очима окинув свій бурдей. Шукав за святою іконою.
Несвідомо, мимоволі тягнуло його під величну таємничу опіку, під якусь силу, що царила, що мала б влити в його розбурхану душу спокій і принести те, що розстрілилося в нім до неладу, і угледів її. Ось там висіла. Мала, почорніла, заквітчана сухим васильком і жовтими гвоздиками, і повним видом була звернена до нього.
Він піднявся до коліна і, зложивши руки до мольби, мов дитина, потонув із цілою покорою і повагою, з цілою щирістю і довір'ям своєї гармонійної, простої, тепер глибоко зворушеної душі в молитву.
Далеко поза північ лежав навколішках і молився.
За душу сина, що блукала
О тій самій порі сиділа Марія у своїй хаті. Хатина була слабо освічена. На накритім столі стояли миски, ложки, варена пшениця, завиванці, зварені сушені сливки, горіхи, яблука, горівка із медом.
На печі сиділа розперізана, з розбурханим волоссям, у сорочці, скулена Марійка й співала.
Співала слабеньким, зів'ялим півголосом, ніби заколисувала дитину до сну.
Замовкла.
Зложила руки навхрест і, похиливши голову понад груди, немов дрімала.
Але не дрімала.
Ожидала синів.
Глибока дрімуча тишина панувала в хатині. Дрібоньке світло, що спадало з одної малої на стіні завішаної лампини, проясняло лише блідо нутро хатини.
Та проте зарисовувалися всі предмети у ній виразно. Вся хата була пристроєна святочно й мов ожидала когось. Від часу до часу завивав різними голосами вітер у комині, а часом гудів, мов там збиралися рої джмелів. Се грала буря надворі. Згодом забрехала собака коло хати. Хтось застукав до дверей, а потім до вікна. Двері були подвійно зачинені ізсередини, бо Марія боялася, відколи її сина відвели від неї.
Вона зірвалася з місця і відтворила широко очі. Блудний, переляканий погляд перебіг хату і спинився на стелі.
— Жандарми йдуть! — зойкнула з переляком і скулилася боязко вдвоє.
Стукання повторилося.
Вона почала труситися, відтак злізла з печі і станула тихо на пальцях у закуток, межи двері й піч.
Жандарми йшли. Вони напосілися на її хату. Вже кілька разів несподівано находили. Але в її хаті нема вже нікого. Хоч би й хотіли кого вивести, нема вже нікого. Хіба її.
— Івоніка дома? — закликав якийсь тремтячий беззвучний голос ізнадвору.
Вона не відзивалася. Дрижачи на цілому тілі, притискалася до стіни, а уста викривилися в неї, немов у малої дитини до плачу.
Глибока хвиля тишини станула в хаті. Двоє великих ясних очей ходило блудом по хаті, за чимось шукало.
По якійсь хвилі зачувся голос уже коло вікна.
— То ви лише самі в хаті, Маріє?
Нею випрямило щось раптом. Натягнула шию, мов серна, і звернула великий блискучий погляд до вікна.
— Чий се голос? — спитала, дзвонячи зубами.
— Таже мій! Не пізнаєте?
— Ні! Чий? Ніби я один голос чула в останньому часі?
Хвилина неначе задуми, а потім:
— Мій голос старий!
— Ви жандар?
— Кого ще у вас забагато в хаті, що питаєте про жандарів?
— Вона пуста, як спорохнявіле дерево, — відповіла, — а може, по мене прийшли? Я нікого не вбила, я й нічого не знаю.
— А Івоніка де?
— На полях! Бурдей самий! Не можна було пусткою лишити! Не знаєте, які люди?