Земля

Стефанык Василь Семенович

– Дай боже...

– Війте, ідіть ви перші списувати воєнні шкоди; хто не прийде, сам собі буде винен.

– Називаєтеся?

– Михайло Вахнюк.

– Кілько моргів?

– Які там морги, діти розібрали...

– Але кілько ви обробляєте?

– Може, десять, може, більше, може, менче.

– Пишім дванацять.

– Кілько нема.

– То пишім одинацять.

– Та най буде...

– Які шкоди воєнні?

– Та які шкоди, ніби мені хто шкоду верне? Пусто говорити і писати...

– Ви того не розумієте, начальнику, москалів ми

під Варшавою збили на винне яблоко, з Відня і Пешту заберемо все золото і золотом усі шкоди воєнні поплатимо.

– Бог би з вас говорив...

– Тепер ми ваші, а ви наші.

– О, то ще хто знає, як буде.

– Польща буде, а ви, як маєте розум, то наберіть золота від мадьярів, від німців та від москалів та й жийте в добрі під Польщею, а своїх бунтівників гоніть з села. Ну, начальнику, яка шкода?

– Та пара коний та віз ще на початку війни австрияки взя­ли, коні з возом тисячу корон. Москалі взяли корову і телицю; за обоє рахую вісімсот корон.

– Що ще?

– Ще мадьяри зарабували два пацюки, що варті триста ко­рон.

– І ще що?

– Де я все годен нагадати, та й нащо згадувати лихе; добре, що минуло.

– Ні, все списуйте, ми все заплатимо.

– Та брали подушки, та верені, та ціле сало вхопили, та са­ни, та дрова з-під хати; де я все то годен збагнути?

– Отже, видите, ваша шкода разом, пане Вахнюку, буде дві тисячі шістсот золотих корон, а перемініть на марки, то маєте чим жити до кінця віку.

– Ей, пане, бог ті корони буде рахувати, а марок мені не треба.

– То подаруйте мені цю шкоду, я вам зараз дам тисячу корон.

– Що буду дарувати більшим панам від мене?

Байрати так само нерадо списували шкоди, а люди, які вже посходилися, перераховували війтові золоті корони на марки, і не одному ставало жаль, що не мав ніякої шкоди. Та як жид Кальман цілу годину диктував свої втрати, не по­минаючи найменшої крішки, то мужики загомоніли :

– О, паршивий, нарахував аж три тисячі золотих корон, а кривий Дмитро весь маєток ему в себе приховав, і дивіть, кілько грошей набере.

– Яв Карпатах їв два місяці сиру бараболю, стратив коні і віз, ледви добивси додому і півроку відлежів, та аби я нічого не мав...

Поки говорили, а врешті розбіглися по селі кликати сво­яків і сусідів, аби не втратили золотих корон. За годину ці­ле село стояло на вигоні. Комісар так до них сказав:

– Бачу, люди, що ваше село розумне, і всі шкоди вам попишу, але піду їсти, бо я голоден.

І разом з війтом та радними пішли до Кальмана, там довго перекушували і повиходили червоні як раки. Радний Корч уже знав, що комісарові треба румунки, масла, курей та яєць. За те, що людей про ці потреби комісара повідомить, радний Корч мав дістати відшкодування воєнне на­й­дальше за місяць. І заки пан писав у канцелярії, то жінки до комори комісара назносили всілякого добра, а чоловіки в рукавах таскали румунку. Поліцай і Корч незабавки також почервоніли, так само їх кревні. Цілий вигін зворушився, звеселився і любо гуторив аж до півночі, поки комісар писав шкоду. Радний Корч був того переконання, що курей і яєць забагато для комісара, а особливо забагато румунки.

Опівночі

мужики, як бжоли матку, обступили пана та відпроваджували до Кальмана на вечерю. На зорях висадили комісара на форшпан, обложили курми, яйцями і руму­н­кою і так, бажаючи йому та Миколаєві щасливої дороги, ве­рнули веселі додому.

У Кальмана лишився лише Свіц. До сходу сонця гукав п'я­ний:

– Най тих москалів шлях трафить, що мене не обрабували!

А Миколай добрими кіньми як переїздив через хащу, то на нього і комісара напали парубки, забрали всі дари, а їх попарили. Коням дали по доброму батогові, і аж під містом пан і Миколай отямилися та обтирали кров з лиця : Миколай - рукавом, а комісар - хустинкою.

– А то хами здеморалізовані, а то бидло, вони гадають ді­стати відшкодування? Чорта в зуби!

І так було.

MORITURI [5]

Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щоне­ділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ні­ко­ли, їх було вже небогато в селі, що держалися Тимка, бо од­ні повмирали, а другі пропали на війні. Але від трийцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.

5

– Ті, що чекають смерті (лат.)

***

– Коби-сте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.

– Сиди, Насте, тихо, а глуха-то ти давно.

– Як не глухнути в такім млині, стидайтеси, старі па­й­та­ші.

– Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребіня?
– каже Ти­мко.

– О, якого ґазду маю, видите ступня! І він ще такий храпли­вий та слинавий...

– Ти питлюєш язиком, як у млині...

– Тьфу на тебе, старий.

– Вона би ще хотіла так, як давно, аби її попліскувати по мнєкім, але, небого, вибачай, мнєкого вже давно нема.

– І це ти таке в неділю говориш, окаяннику, таже сегодні-завтра до дучі маєш забиратиси...

– Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати.

Регіт, сміх, Настин кашель.

***

– Тимку, бери, мой, кліщі та тєгни зуб, та я цеї ночі по сті­нах дравси.

– Котрий зуб?

– Та на, дивиси.

Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.

– Та який дідько з зубами з твоїми? Зуби такі, що залізо перекусиш.

– А я не годен вітримати.

– Я, небоже, не буду до служби божої тєгнути.

– Терпи, як можеш, до післі служби, бо я тепер кров не буду пускати.

– І-і, кілько ти нам крові вже пустив перед службою з бороди та лица.

– То не хотічи, а це інше.

– Васи, а пробуй горівки.

Сходили діти ціле село - та й нема.

– Нешті румунешті.