Зеров. Поховальний промовець
Шрифт:
– Чого вони прийшли в місто? – питала Соля, маючи на увазі солдатів Муравйова.
– Аби допомогти робітникам скинути пута поневолення.
– Хіба в нас так багато робітників? Ще й у путах?
– Тоді зубожілим селянам.
Якщо селяни й були такими, в очі це не кидалось. Принаймні не Солі, яка зараз думала про повновиду жінку, що продавала їй вершки і молоко.
Вікторія сумно всміхалась. Урешті відповідала вже без гіркої іронії:
– Їм потрібен хліб.
Це пояснення звучало логічніше, особливо в контексті постійного грабунку
Соля гортала сторінки зошита, списаного акуратним почерком. Зошит їй вручив Павло Тичина під їдкий коментар Миколи Зерова:
– Нагутенбержив?
У зошиті було надто багато сонця для цієї холодної зими. Солю це неабияк дивувало, вона чомусь думала, що в рядках демона-поета віднайде містичну темряву передапокаліптики, яка пасувала б зимовому місту.
Містика була, темряви – ні. Зошит сліпив променями, примушував перечитувати сторінки знов і знов. Стурбована ще звечора пані Вікторія вихопила його із Солиних рук і безапеляційно сказала:
– Їду за місто. Вірині діти захворіли.
Вірин чоловік-фальшивомонетник, якого Соля більше так і не бачила зі самої зустрічі в театрі, виявився ексцентричною особою. Пані Вікторія не стомлювалась стверджувати, що Георгій Нарбут – геніальний художник, графік і взагалі професор Академії мистецтв. Однак Соля часто іронізувала про його «темне минуле».
– Він мріє створити ескізи перших українських грошових знаків, а не підробки! – шипіла пані Вікторія.
– Чого ж дружина забрала дітей і поїхала за місто? – запитувала Соля, переповідаючи міські плітки.
З якого дива пані Вікторія так переймалась Віриними дітьми, для Солі було загадкою. Урешті – зима, напевне, застудились.
– Кашлюк, – відрізала пані Вікторія, збираючи речі.
Соля знала, що таке кашлюк. Отже, не просто застудились. Згадала дівчинку в сірому пальтечку, її упевнене:
– Солов’ї швидко літають.
Відчула тривогу, що стелилась шлейфом за її Наставницею. Зітхнула. Що їй було до малої? І чому зараз вона думала про холодний серпанок роздратування її матері?
– Боляче? – запитувала Солю дівчинка десь на споді свідомості.
– Боляче, – подумки відповідала їй Соля, думаючи про сто днів кашлю, що примушує задихатися.
Пані Вікторія озирнулась на порозі.
– Я можу допомогти, – тихо сказала вона Наставниці.
– Звичайно. Наглянеш за майстернею.
Витримала паузу, примусивши господиню зустрітись із нею очима.
– Я можу допомогти, – сказала впевнено, намагаючись прибрати будь-який натяк на питальну інтонацію.
Стверджувала, а не питала дозволу. Бо й справді могла.
Пані Вікторія зміряла її поглядом.
– Он воно що, – розуміюче усміхнулась. – Свого часу мені варто було б вислухати тебе до кінця.
– То вислухайте зараз, – спокійно сказала Соля.
Вони стояли не на Перехресті, це була не перша їхня зустріч, яку
– На Перехресті зустрілись ми.
– І Перехрестя вкаже нам шлях і судитиме нас. Моя зброя – лезо.
– Моя зброя – трунок, – вимовила завершальну репліку Соля.
Пані Вікторія повернулась від дверей до канапи.
– Клопоту з тобою з кожним днем більше.
Сіла. Подивилась на Солю, ніби прикидала, скільки тканини піде їй на нове вбрання. Соля мовчала.
– Ти знаєш, що таких, як ти, майже не лишилось?
Дурне питання, нащо відповідати.
– Якби я…
«Якби ти знала відразу, ти відправила б мене з міста ще минулої осені. Хто б сумнівався?».
– Як…
«Як взагалі Геста відпустила мене? Скажімо, вона не була в захваті від ідеї».
– Як…
«Як ти могла не знати? Можливо, просто не хотіла».
Вікторія капітулювала. Є ситуації, від яких краще не ховатися за парканами з газети. За будь-якими парканами.
– Я можу допомогти? – запитала вона, маскуючи в запитання напівофіційну згоду.
– Заспокойтеся і випийте кави, я зготую, – відповіла Соля, – я все зроблю.
Вікторія майже впала на канапу і завмерла. Сиділа на ній, зі своєю ідеально рівною спиною і тендітними руками, дивилась просто перед собою. Тонкими пальцями торкалась філіжанки, яку простягла їй Соля, мовчала. Чекала. Про щось думала, нічого не коментувала.
Соля зникла у кухні на півтори години, а коли повернулась у вітальню, побачила пані Вікторію в тій самій позі на канапі. Лиш кава була вже випита і дивні темні візерунки вкривали денце і стінки маленької філіжанки.
– Знаєш, – сказала їй пані Вікторія, – мені ніколи і ніхто такого не говорив.
Соля знала. Перехресницям такого не говорять.
«Заспокойтеся і випийте кави. Я зготую. Я все зроблю. Я вирішу твої проблеми».
Простягла горнятко. Тендітні руки пані Вікторії обхопили його як найцінніший скарб. Уже на порозі, озирнувшись, Наставниця мовила:
– Навесні вони підуть з міста. Ти маєш теж піти, тоді буде безпечно. Твій Перехресник не в Києві, інакше б ти його вже зустріла. Довше тобі не можна лишатись.
Соля ледь помітно кивнула. Усе ніби стало на свої місця. Пані Вікторія вийшла, загорнувшись у каптур із лютневої хуртовини, розтанула в танці колючих сніжинок за вікном. Повернулась за кілька днів і привезла Солі тоненький аркушик із дитячим малюнком. Малюнок трохи лякав сюжетом, але Соля зрозуміла, що великий і червоний стіл – то імератор на ліжку (напевне, у ковдрі), а скелет у короні, який сидів на животі в імператора, – Смерть. Другу частину аркуша займав кущ, усередині якого стирчало дзьобате страховисько. Поряд з ним Смерть виглядала досить симпатично.