Жінка його мрії

Ульяненко Олесь

Фонтани салютів освітлюють остови будинків. Лейтенант іде вулицею, спочатку натовпом, потім випиває пива. Йому видається мало, і він п’є ще. Нарешті виходить на порожню вулицю і шукає поглядом знайому кав’ярню. Знаходить її порожньою, замовляє віскі, аж потім тільки рахує гроші. І тут його зупиняє погляд. Лейтенант подумки просить сам себе не зупинятися і не підводити

голову. Павук синьо-зеленого світла гонить копошливі тіні. Так воно і має бути у цій кав’ярні. Нарешті їхні погляди зустрічаються. У важкого кольору костюмі сидить колишній помічник майора. Він добродушно піднімає руку і вітається. Лейтенант, вітаючись, уявляє, як він бере молоток і розтрощує коліна, потім свердлить дірки в кістках у цього ублюдка, а потім живого запихує до крематорію. Але пусте - гнів проходить, він ще раз вітається, вирішує, що грошей у нього достобіса, а тому замовляє цілу пляшку "Блек Лейбол" і помалу випиває. Тоді знову думає про майора, про Ладу, яку так і не знайшли. А чи треба? Дівчина з-за столика уважно дивиться на нього. Він пропонує їй сісти. У неї зелені очі, вона висока, із плавними манірними рухами школярки. Лейтенант ловить на собі розуміючий погляд колишнього помічника. Під той погляд вони виходять. Бабахає салют, і дівчина вхоплюється руками за його лікоть. Прихват у неї міцний, як у дитини.

У напівтемряві він розрізняє блідий овал її обличчя. Він цілує її палко, як ту, що колись несподівано увійшла в його життя. Тим-часовість стала для нього тихим прокляттям, що гріла вночі постіль, терзала думки, і навіть випивка не могла витравити нічого з того. Лейтенант входить у неї, як у гумову, він рветься на ній, наче виконуючи важку непосильну роботу, наче тисячоліття кричать за ним, доводячи до абсурду його чоловічу потребу. Нарешті він засинає. Сниться йому яскравий берег, з дикими звірами, не чудуючись, він ходить спокійний серед тих звірів.

Вона зварила кави, рештки кави "Мокка", паскудної, з запахом прілі. Телевізор гнав екраном танки і вибухи. Потім з’явилася якась співачка, з довгими міцними ногами, обличчям петеушниці і паскудною українською вимовою.

Далі знов заговорили про комету, і в нього шалено забилося серце, наче ось-ось вони почнуть виламувати двері у якійсь черговій хазі. Він помацав пульт рукою, вимкнув телевізор, потім таким же робом намацав на столику пачку сигарет, закурив і втупився в іржаві розводи на стіні.

– Тобі було добре зі мною?
– прошепотіла вона на вухо, притиска-ючись до його плеча.

– Ага, - сказав він.

– Противний, - дівчина надула губки і зробила спробу відсунутися. Лейтенант міцно притиснув її до себе.

– Хіба що на таксі, - пропищала вона, і він зрозумів, що ніколи більше її не побачить. Йому стало легко і спокійно. Він витягнув рештки грошей і віддав, не дивлячись на дівчину. Вона пробувала заглянути йому в обличчя. Задзвонив телефон, але він не встав, тільки дивився байдуже, як одягається дівчина. Вона гарна, але Марі краща, та нічого такого з Марі не буде. Двері хрякнули, і він залишився сам. Він дивився на чисте небо у вікні. Білий пух летів небом, і його можна було сплутати з хмарами. Легкими хмарами. На віконній рамі плащаниця Спасителя, світлина. Він подумав: усі страждають за когось, але не за Нього. І тоді те, що відбувається з нами, є більше ніж справедливим. Телефон знову задзвонив.

– Алло, це Марі. Ти в нормі?

Лейтенант звично перевірив кобуру пістолета, дістав з пістончика гроші, і йому зробилося спокійніше. Скупість світу - тебе примушують платити. І ніхто не бажає. Наша ціна на світ нікуди не годиться. Він допив каву, не відриваючи слухавки від вуха. А потім сказав:

– Ага. Після обіду буду.

Іва померла на початку квітня о третій годині ночі. Більше про неї дізнатися було і годі. І йому видавалося, що вона помирає кожного разу, коли він повертається додому не сам. Вона вічно мертва, і цього не перемінити.

 21 травня 2006 року м.Київ