Жінкам на кораблі не місце
Шрифт:
З цими словами він зачинив двері таксі, залишивши мене з порожнім гаманцем та новим поглядом на деякі речі. І нащо я йому про таксистів наплів? Правильно батько говорив: язик мій – ворог мій. Особливо, коли не вмієш ним правильно користуватись.
Глава 2. Початок корабельного буття і слухи, слухи, слухи…
Мексиканська дівчинка з крю-офісу, Белен, очевидно дуже здивувалась тому, що я таки явився на корабель. «А ти той хлопець з України, що не явився в перший день.
– А де твій багаж?
– Знаєте, не можу не помітити вашу неймовірну спостережливість і тактичність. Не дивно, що ви в крю-офісі.
– Що, вибач?
– Sorry… не звертайте уваги. Дуже довга видалась дорога. Немає в мене багажу. Всі речі авіакомпанія загубила. Рюкзак з документами та одяг, що зараз на мені – єдине, що залишилося.
Трохи поспівчувавши, поки вела по всіх необхідних офісах та медичному центру, де чекав перевірку документів та слухав її розмову з якомось медбратом-індусом про те, з ким вона зараз спить, з ким не спить, а з ким тільки планує, вона передала мене до рук філіппінця – дайнінг-клерка, який привів мене на зустріч до помічника метро-ді, другої головної людини у всіх ресторанах на кораблі.
Сорокап’ятилітній румун в дорогому костюмі мав вигляд як директор приватного ліцею з поглибленим вивченням французької філології чи ще якоїсь малопотрібної для виживання в українських реаліях фігні діточкам прокурорів, суддів, кримінальних авторитетів, організаторів фінансових пірамід та інших вершків нашого інклюзивного суспільства. Тобто загалом вигляд його був як людини із місця, в яке б мене з моїми потертими джинсами і худі дворічної давності навіть на поріг не пустили. Проте простягнув руку, привітався, посадив напроти і вислухав мене, висловивши співчуття та пообіцявши завтра видати всю необхідну форму. Невидане співчуття для корабля, подумав я. Може, все тут не так і погано. Головне —людям тут не плювати, хто і що ти і звідки будеш діставати, що тобі треба.
До роботи приступаєш завтра, під кінець розмови заявив він і відправив мене до своєї каюти. Знайти її виявилося легше, ніж я очікував. На першому кораблі я вбив не менше чотирьох днів, аби без пригод діставатися до свого ліжка. Перед цим бився лобом у десяток глухих кутів у цьому крисиному лабіринті коридорів і кают, пронумерованих без усякої логіки і турботи про комфорт тих нещасних, що тільки починають своє ходіння круїзними муками. На другий контракт я витратив на це менше двадцяти хвилин.
До четвертого корабля зможу знаходити свою кабіну із заплющеними очима, думав я, стоячи посеред своєї восьмиметрової площі. Я не міг не відчувати суму. Ні, все-таки набагато краще, якщо ніякого четвертого контракту взагалі не буде.
І куди мене занесло? Коли пропускаєш три літаки і губиш усі свої речі по дорозі, та ще й таксист облапошує майже на двісті доларів, набридливий голос в голові тихо шепоче: всесвіт явно тебе недолюблює. Та правда в тому, що всесвіту ніякого діла до тебе, а твій стан – результат власних або чужих помилок.
Мене поселили в кабіну з чотирма іншими працівниками, і кабіна ця, хоч за корабельними мірками простора, своєю чистотою явно залишала бажати кращого. Я не знав, з якою фауною доведеться зіткнутися, але розпочата пляшка Jack Daniels, декілька банок Dos Equis і Heineken
Проте що мене хвилювало найбільше: майже нічого не залишилося з моїх особистих речей, навіть запасних шкарпеток чи білизни. Я ніколи не був людиною, що занадто чіпляється за речі – ба більше: тим, хто в принципі схильний до консьюмеризму – найгірший жах маркетолога і продавців айфонів. Та вперше в житті відчуття бідності повисло тягарем .
Хоча б маю спогади про прогулянки вулицями Лондона. І на тому спасибі.
Ігноруючи розкидані по кімнаті речі, склянки в туалеті (чорт забирай, та що ж у туалеті можна робити зі склянкою?), стійкий запах алкоголю і невипраних шкарпеток, намагатимось мислити позитивно.
Щонайменше я сюди дістався. Живий. Усе інше можна виправити. Іноді життя викидає тебе у відкритий океан без рятувального жилету і не залишається нічого, окрім хапатися хоч за щось, що може зійти за плот, і грести. Тут головне не прогадати, за що хапаєшся і куди гребеш.
Я ковтнув з пляшки віскі. Його бурштинова рідина зігріла горло і заспокоїла тривогу. Не знаю, чому зробив це, я ж навіть пити не люблю, але зараз це здавалось єдиним і правильним. У цьому пливучому світі невизначеності іноді просто необхідно піддаватися внутрішнім імпульсам.
Переодягнувшись (точніше знявши з себе єдині речі, що в мене залишились), я виліз на ліжко і почав уявляти приховані в стінах цих кают історії: романи, що зароджувались і вмирали в робочих перервах, освітлені люмінесцентними лампами залишки розбитих сердець, шлюбів і сліз у вузьких коридорах. Як багато жінок завагітніло і скільки з них ридали від результатів свого вибору під цей мирний, такий далекий і такий близький шум корабельного мотора.
Стіни каюти тихо тремтіли, постійно нарощуючи темп. Корабель відпливає, подумав я і втомлено притулив голову до стіни, дозволяючи вібраціям плисти через все тіло. Я уявив, як хвилі по ту сторону стінки танцюють під місячним сяйвом. Як жаль, що в наших кабінах немає ілюмінаторів.
З цією думкою моя реальність розмилася і я заснув.
Так і закінчилася моя подорож до корабля. Так і почалася ця історія.
Глава 3. Жовтневі сни та втрата розуму. Двадцять перше вересня.
Привіт, Л.
Хоч я і казав, що тобі необов’язково відповідати, якщо чесно, все ж таки сподівався отримати хоч якусь звістку. Сумую за нашими багатогодинними розмовами про все на світі у тільки що прибраній (а до того не прибраній ніким з моменту її побудови) кухні у Прушкові.
Ми заварювали кастрюлю чаю, ти заливала майже до країв свою гігантську пивну кружку – я ж підготовлював дві-три кружки поменше, що знайшлись тут же і що хоча б на вигляд несли меншу небезпеку заразити герпесом, норовірусом, кишковою паличкою, свинячим грипом, еболою та іншими радостями, що могли водитися в нашому тимчасовому притулку. Я ніколи не знав, куди дійдемо в своїх словесних блуканнях по минулому, майбутньому, питаннях віри, пошуках Бога, смаків у дівчатах, пережитих романів, сексу, мрій, перспектив і взагалі всього, що відволікало від очікування наступної зміни на складі і кінця безкінечної польської зими, що поставила наші життя на паузу.