Жінки їхніх чоловіків
Шрифт:
Я нічого не подумав тої хвилі. І в мене не виникло жодного передчуття. Я тільки ще дужче відчув, що змучений і що не маю сили витирати брудні калюжі.
Не пам'ятаю, як ішов до ванної. Не пам'ятаю, як відчиняв двері. Натомість усе, що трапилося потім, пам'ятаю так, ніби мій мозок — це канал якогось фільму. Навіть без перерв на рекламу.
Це була Люба. Я не міг не впізнати її, хоча ми й не бачилися вже добрих півроку. Та я не сумнівався, що це вона: та сама акуратна коротка стрижечка, маленькі вушка (таких маленьких вушок я не бачив ще ніколи в житті), бездоганний макіяж, золотий ланцюжок на шиї, гарні руки (мізинчики трішки криві — але це майже непомітно), гострі червоні пазурі, коротка спідниця, довгі ноги. Навіть запах її парфумів у повітрі (завжди забував спитати, як вони називаються; чомусь я ніколи нічого їй не
Чому я ніколи нічого не дарував їй? — ось якою була моя перша думка.
Блакитно-зелені, широко розплющені очі дивилися на мене, не кліпаючи. Люба більше не могла кліпати. Люба була мертва. Зовсім мертва.
Її обличчя, перекошене відразливою гримасою — чи то страху, чи то люті, чи здивування — було якимось ніби прозорим. Шия чудернацько вивернена, тіло безпомічно розпластане на білих кахлях підлоги. Ліва рука затиснена в кулак, права — ні, відкинута кудись убік. Фіолетовий килимок у формі серця зібганий під Любиним задком. Спідниця закотилася. А кахлі, мої колись білі кахлі (це я так сказав, бо пам'ятав, що вранці вони були ще білими) вкриті густими червоними мазками. Такі самі мазки і на стінах, і бризки червоного на унітазі, і повно крові всередині ванни — я міг бачити це, стоячи в дверях. А сама Люба лежала просто в безкрайому червоному морі. І мій фіолетовий килимок також більше не був фіолетовим, а якого кольору одяг на Любі, я взагалі не міг би сказати… Поруч із нею, просто в калабані, лежали всі мої кухонні ножі з дерев'яними руків'ями — навіть ніж для хліба, я чітко побачив його, він був схожий на червоного крокодила. Тільки ніж для м'яса, з широким лезом, мій улюбленець серед ножів (я навіть масло на хліб ним намащував, і сир «Янтар») не лежав поруч з рештою. Ніж для м'яса, ідеально вигострений мною позавчора, стирчав, до половини ввіткнутий у Любине стегно. Очевидно, це через нього поповзла колготками вниз, аж до литки, широка стрілка (якщо не помиляюсь, так воно називається).
Зачинивши двері, я пішов на кухню і навпомацки знайшов сигарети. Попіл збивав на підлогу й курив, аж поки пачка не стала порожньою.
Мені чомусь згадалося, як наприкінці минулої весни ми з Любою йшли до Тамари і Павла на текілу, і її заляпала машина. Біла волга. Люба зупинилася і, повернувши голову та піднімаючи по черзі то одну, то другу ногу, довго вивчала болотяні плями на світлих штанках. Жирафа, сказав їй я. А вона відповіла: Мовчи, сам ти жирафа.
Тепер я стояв посеред темної кухні, в грудях млоїло від сигарет, викурених на голодний шлунок. Раптом нестерпний приступ голоду примусив мене кинутись до холодильника. Я схопив шматок шинки, накраяної в крамниці, і почав ковтати плястерок за плястерком. Те саме трапилося і з сиром радамер. Потім я згадав про чотири голубці, приготовані мамою, які залишилися ще з минулого тижня. Холодні голубці, подумав я, як я люблю холодні голубці. Я вигортав їх з дна каструлі, і навіть замерзлі жовті шматочки жиру видавалися мені несподівано смачними. А коли я просто з пачки запив усе це томатним соком, виливши па сорочку добрячих кілька ковтків, у шлунку щось стислося, на чолі виступив холодний піт, тіло зробилося м'яким і неслухняним, і я метнувся спершу до унітазу, але вчасно згадав, що наразі заходити туди не варто, і ледве-ледве встиг до кухонної раковини. Погано пережовані шматки шинки і сиру радамер, жовті кульки жиру, пелюстки капусти, рис, морква, ниточки м'яса — і все це в червоному томатному сокові — за мить живописно розмалювали гору немитого посуду. Я плавно з'їхав на підлогу, сперся спиною об газову плитку і обхопив голову руками.
Не знаю, скільки часу я так просидів. Не знаю, коли нарешті до мене повернулася властивість думати.
Так, подумав я. Любин труп у моїй ванній. Хтось зарізав Любу просто у моїй ванній. Просто на моєму фіолетовому килимку, моїми улюбленими ножами. Ми з Любою не бачилися вже півроку. Я навіть не дзвонив до неї жодного разу відтоді. Я рідко про неї згадував. Я на неї не злився. Вона на мене теж. Часом я думав про те, щоб домовитися з нею про зустріч, але так жодного разу і не зателефонував. Цікаво, чи згадувала про мене Люба? Якщо так, то нечасто. А тепер вона раптом лежить мертва на підлозі моєї ванної. От так історія.
Ще сьогодні вранці я спокійно, як завжди, зачинив двері порожньої квартири власними ключами. Копія ключів — у шухлядці кухонного столу. Зараз я піднімуся і подивлюся, чи
Я ввімкнув підсвітку на витяжці і висунув шухляду. В ній лежали викрутка, цвяхи, молоток, інструкції до пилососа і холодильника, ще якісь дрібнички, а також копія ключа від нижнього замка і копія ключа від замка верхнього. Все на своєму місці.
Я затиснув ключі в долоні й вийшов у передпокій. Тоді пройшовся кімнатами. Все, на перший погляд, як завжди. Килимок перед вхідними дверима, який кожен із моїх гостей від незвички зачіпав ногою, від чого той згортався навпіл, лежав акуратно розстеленим — я давно навчився ступати на нього так, щоб не довелося по сто разів нахилятися і поправляти. У моїй квартирі не змінилося нічого. От тільки у ванній з'явився пошматований труп Люби.
Виглядає на те, що її вбив хтось, хто знає цю квартиру настільки добре, що не може порушити в ній жодної дрібнички. Така людина є — одна-однісінька на цілий світ. Це я. І це логічно й очевидно. Навіть доказів жодних не треба. Можна навіть відбитки пальців не знімати, настільки все просто. Єдине але — я не вбивав Люби. Точно знаю, що Люби я не вбивав.
Що з того. Це також відомо лише одній людині на світі. Й знову мені. Будь-хто інший (ну хіба що крім мами, але я не хотів би, щоб вона довідалася про цю історію — вона бридиться крові), навіть якщо це мій близький друг, ні на мить не засумнівається в тому, що мертва Люба — справа моїх рук.
Я уявив собі обличчя Віті, витягнуте, з впалими, сірими від щетини щоками, з темними колами під очима, з яким ми товаришували ще від другого класу і з яким не було потреби вимовляти слова, оскільки він знав мене, може, й краще, ніж я себе сам. І я виразно побачив, як Вітя, побачивши Любин труп, опускає очі і блідне ще більше, сіріє і зморщується — так завжди бувало, коли він мусив сказати мені щось неприємне. Авжеж, навіть Вітя ні на мить не завагався б і подзвонив би в міліцію, якби я зараз покликав його до себе й відчинив перед ним двері ванної. Він не запитав би, навіщо я це зробив. Але йому б і до голови не прийшло, що це зробив не я.
Потім мені приверзлися міліціянти, вони метушилися квартирою, щось винюхували, вишукували, штовхали мене і кричали. Я бачив їхні перекошені ненавистю і зневагою до мене лиця. Я Чув голос слідчого, він горланив на мене і не вірив. Куди ти вдарив її спочатку? — ревів він, нависаючи наді мною. Я уявляв собі суд, немічного адвоката і дурнуватого старого суддю, чув, як мені оголошують вирою смерть через повішення, або: гільйотина, чи колесування, четвертування й електричний стілець. І я готовий був пройти через усе це, але за однієї умови. Якби я справді вбив Любу. Але я її не вбивав. Я казав правду Віті, міліціянтам, слідчому, прокурору, адвокатові і судді, але мені ніхто не вірив. І я не міг довести свою правоту. Для мене не існує нічого гіршого за таку ситуацію. Я не терплю безпорадності. А в цій історії з Любимим трупом я був цілковито безпорадним.
Вся ця історія прозора, як скло, подумав я, сівши на диван з пляшкою віскі в руці. У моїй квартирі труп. Якщо його хтось побачить — я доживу своє життя в тюрмі. Але я не винен у тому, що Люба — труп. Тому буде несправедливо, якщо я сяду до тюрми. Отже — Любиного трупа в моїй квартирі бути не повинно.
Мені стало легше. Частково від віскі, але в основному від добре перевіреного способу — розкласти все на полички, виділити найосновніше, найважливіше, забути про дрібниці, які заплутують, побачити причинно-наслідкові зв'язки і виконати все крок за кроком, пункт за пунктом. Ситуація завжди прояснювалася. Прояснилась вона і тепер. Мене не повинно хвилювати, хто вбив Любу, навіщо і як, яким чином і чому її тіло опинилося тут. Мені всього лише треба зробити так, ніби Любиного трупа тут ніколи не було. Ніби я просто не бачився з Любою півроку і час від часу згадую про неї.
У Люби була звичка обдирати губи аж до крові. Вона могла цілими годинами сидіти на одному місці, втупившись в якусь невидиму точку, і відривати крихітні клаптики пересохлої шкірки. Приходила до тями аж коли починало надто пекти або коли з ранок сочилася кров і нігті вкривались маленькими червоними плямками. Люба злизувала кров з пальців і губ. Посміхалася й казала: дурацька звичка. А часом говорила, це для неї щось на зразок медитації. Мовляв, заспокоює нерви. Одні плетуть шалики, інші вишивають хрестиком, хтось грає в комп'ютерні ігри, хтось готує їжу а вона — обдирає собі губи. Аж до крові.