Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Чемерис Валентин Лукич

Спать мені не хочеться,І сон мене не бере,Та нікому пригорнутиМолодої мене.

Ласкою біля нього припадала:

Нехай мене той голубить,А хто мене вірно любить,Нехай мене пригортає,Хто кохання в серці має…

Кохання до неї він мав, але на заваді йому вже почав ставати вік. І це сьогодні,

а що буде завтра-позавтра? А вона ж іще молода.

І тоді Олена сказала собі: бути гетьманшею – це більше, ніж злягатися в постелі, для злягання вона, залишаючись гетьманшею, знайде молодого.

І знаходила молодиків для забави. А потім зупинилася на одному, бо він, будучи ключником, завідував полковою скарбницею, з якої дещо і їй перепадало. І вона зупинила свій вибір на ньому. Спершу зі своїм гріхом ховалася, утаємничувала його, а далі, відчувши, що їй усе дозволено, почала кохатися з ним сміливіше й вільніше… І гетьманич Тиміш, який ненавидів її, свою мачуху, щось запідозрив.

Коханцеві вночі (гетьмана не було в Суботові) Олена поскаржилась:

– Тиміш, мабуть, здогадується, що ми любов крутимо. Треба щось робити.

– З ким?

– Та кажу ж, із Тимошем. Бо розкаже гетьману про свої підозріння, а той у гніві своєму крутий…

– Гаразд, тре подумати, покумекати. Хоча Тимошеві рота не заткнеш. Гоноровий гетьманич.

– Якщо він здогадується, а мені здається, що се так, то виведе нас на світло денне. Та ще як перевірить, чи все гаразд у полковій скарбниці, від якої ти, мій любчику, маєш ключики.

Він наче злякався.

– То що нам робити?

Вона відповіла чомусь вже роздратовано:

– Ти ще мене питаєш? Це твоя турбота. Думай, думай, а тілько з Тимошем щось треба робити, доки нас не виказав гетьману.

– Я щось придумаю…

Але коханець не встигне «щось придумати», і Тиміш випередить коханців.

Молодика звали Любимом. І для Олени він був любимим, тож звала його Любчиком-голубчиком. І якось забувшись – чи задумавшись – привселюдно назвала його Любчиком. Спохопилася – та пізно, слово, як відомо, не горобець…

Переказували, буцімто Тиміш зловтішно буркнув:

– Стане їй той любчик кісткою в горлі.

Кохаючи Любчика, Олена не забувала й гетьмана Богдана. Відвідуючи церкву, незмінно ставила свічку.

– За здравіє, – голосно починала, – гетьмана нашого славного і мужа мого. – Але закінчувала тихо, самими лише губами (Небеса все одно почують, глухих там немає): – І за здравіє Любчика, голубчика мого.

І не кривила при цьому душею, бо обидва їй були потрібні і обом вона була щиро вдячна: гетьману за те, що її, якусь там служницю, зробив гетьманшею, а Любиму – за любов його, що нею він її ощасливлював. Дай Боже, їм обом здоровля та віку довгого.

І вірила, що так і буде, і завжди вони в неї будуть: гетьман, муж її, і Любим – коханець її.

За гетьмана Олена не з любові йшла. Для неї важило інше: багатство його, влада чи не короля, велич і слава, у промінні яких і вона буде купатися і, ставши гетьманшею (майже царицею!), стане першою жінкою України.

Ось заради цього і йдуть за вождів, бодай і старих. А Олена, крім вроди й спокусливості, іншими чеснотами ніколи не володіла. І навіть не бажала їх мати. І вона пішла. За славетного – щоб і самій такою стати – гетьмана. А для любові – природа вимагає

свого – завжди знайдеться молодий козак – скільки їх! І шукати не треба – тільки моргни, пальчиком примани – і вони вже біля твоїх ніг. І красені, і до любові зело здатні! І молодші за тебе. І крути з такими любов, насолоджуйся нею, а з старим гетьманом живи, щоби мати значне становище в суспільстві.

На Україні це (старий чи просто в добрих літах чоловік бере молоду фіфочку, а потім має з нею клопіт, не знаючи, як утримати її біля себе та ще й змусити її любити його), так ось, на Україні це з давніх-давен чи не типове явище. Принаймні не рідкісне. Настільки звичне, що дотепники навіть в’їдливу пісеньку про таких старих женихайлів склали. Пригадуєте?

Ой під вишнею,Під черешнеюСтояв старий з молодою,Як із ягідкою.

А далі… Далі співається, що вона «і просилася, і молилася»:

Пусти мене, старий діду,На вулицю погулять!

А він їй, як отой собака, даруйте, на сіні:

Ой і сам не піду,І тебе не пущу,Бо ти мене, старенького,Та й покинеш на біду.

І що їй тільки не обіцяє, аби втримати юну звабу біля себе, ще й мати од неї оте саме, любов:

Куплю тобі хаткуІ ще сіножатку,І ставок, і млинок,І вишневенький садок!

А вона? Спокусилась багатством? Де там!

Ой не хочу хатки,Ані сіножатки,Ні ставка, ні млинка,Ні вишневого садка!Чому? Та тому, щоОй ти, старий дідуга,Ізігнувся, як дуга,А я молоденька,Гуляти раденька!..Ой ізгиньте, пропадітеВсі старії кості!Не сушіте, не крушітеМоєї молодості!Ти в запічку «ка-хи, ка-хи»,Я з молодим «хі-хі, хі-хі».Ой ти все спиш, а я плачу,Тільки літа марно трачу!

Ось так, а не інак. Шкода, що «старії кості», які забагли «молодості», цього не розуміють. І силкуються ощасливити своїми старими костями (та ще садком, млинком, сіножаттю чи хатою) чиюсь молодість…

Шкода – навіть, ой жаль, жаль, – що Олена так жодного разу й не попросила його взяти її у похід – їх у нього було багато, тож вони завжди були б удвох. Принаймні частіше, як нині, коли він із військом мандрує, а вона в Суботові гульки влаштовує… А він так за нею в походах нудьгує! Тож якось і запропонував: