Жадані пороги землі

Корепанов Алексей Яковлевич

Едгар постояв скільки годилося в черзі, взяв кухоль пива й рушив уздовж столів, шукаючи поглядом Похмільну Особу, І, звісно, скоро її виявив. Особа привітно махнула майже порожнім уже кухлем і посунулася, звільняючи простір, і тим самим претендуючи на те, що забере якийсь час. Едгар прийняв запрошення.

Втім, Особа була вже не похмільною, а просто неголеною. Відбиток страждання розтанув під впливом пива, як тане під промінням сонця відбиток з воску.

Як тануть відбитки з воску, Едгар, чесно кажучи, не бачив ніколи, та припускав, що саме так вони й тануть.

— Непогане

пивце, — зауважила Похмільна Особа (так уже й називатимемо її). — Щойно завезли, я бачив.

Едгар надпив ковток і кивнув на знак згоди.

— А чиї ви тоді вірші декламували? — поцікавився він, щоб підтримати розмову. Хоча він, певна річ, знав, чиї то були вірші.

Похмільна Особа поставила кухоль, стенула плечима й байдужісінько вирекла:

— Свої, звісно. А чиї ж іще? Чужі вірші нехай актори декламують.

— Хоч би й погані, та свої, — резюмував Едгар, неуважливо позираючи навкруги.

В “Склепику” стояв гомін голосів, дзенькіт кухлів, над прилавком височів бармен, примудряючись водночас керувати знаряддями виробництва і дивитися телевізор, під стелею зависнув тютюновий дим, застилаючи табличку “Не курити”, крадькома, озираючись на всі боки, наливали червоне (у ті часи таке було ще можливе), і стара жінка з тацею, щось невдоволено бурмочучи, змітала зі столів і полиць луску” клапті газет і корки.

До речі, Інопланетний Розум, що довгенько спостерігав за нами і чимало про нас зрозумівши, спасував перед за* гадкою “Вербичок” та “Світанків” і, лайнувшися, відбув собі у свої зоряні сфери, бо виявилося, що дечого в нас йому не вгризти.

П. О. ще раз припала до кухля і хитрувато зиркнула на Едгара.

— Як ти ставишся до масок, земляче?

— А! — Едгар кивнув, що розуміє, про що йдеться. — Можна. Залюбки послухаю. Збоку ж це цікавіше.

Він навіть заплющив очі, приготувавшися слухати.

— Рано-вранці, підвівшись, перед дзеркалом ставши, тручи скроні свої, він завжди в задуму тяжку поринає, роздивляючись маски, що висять просто поряд: він їх мовчки вивчає, — ну й проникливий погляд: може, ця ось підійде? Легковажна? Як же вибрати, — адже, може, таки поважна? Чи без роздумів обирати байдужість? Ну, сьогодні чай у поета, вдягну цю, буде добра прикмета, — філософську: на чолі всі надії пусті і недужі. Та ще й профіль так гарно різьбили. “Завтра ту я побачу, з балету. Спокуса. Ні, ліпше дрібку кохання й трішки муки в житті пустому. А для тої, що вчора була, личить більше утома”. Невелике зусилля — і маску потрібну вдягнув.

…Пізно ввечері маску скидає і, знесилівши, в задумі стає перед дзеркалом: прикипить до люстра на стіні, ніби щось шукає в далині. Може, мовчки замість маски прагне щось знайти? Бо ж де маска була — там ніщо. Порожнеча…

Ці слова Едгар, напевне, згадував, бо коли він розплющив очі, то виявив, що П. О. вже пхається без черги по пиво.

— Добре пиво, земляче, — знов сповістила П. О., повертаючись на своє місце. — А вчора я перебрав якоїсь гидоти. Ну, справжнісінька тобі хроносинкластична інфандибула в голові утворилася!

Хроносинкластична інфандибула — це з роману письменника Курта Воннегута-молодшого “Титанові Сирени”. Гарно звучить. Соковито. Майже як континуум.

— Справжнісінька

хроносинкластична інфандибула! — ще раз смачно мовила П. О. — Випадання з простору і часу.

І, подумавши трохи, гірко додала:

— З неодмінним впаданням по якомусь часі.

Едгар спокійно пив пиво. Розмірено, з паузою після кожного ковтка.

— Продаю сюжетець, — раптом довірчо, розстебнувши пальто і збивши шапку на потилицю, повідомила Похмільна Особа. — За троячку. Задурно. Можна з прологом і епілогом. Можна без. Можна у віршах. Рими гарантую.

Едгар зацікавлено поглянув на сусіда, пошукав у кишені, дістав і поклав на стіл зелененьку троячку. П. О. бридливо взяла її двома пальцями й засунула до кишені.

— Незціленних скорбот нема, і тому не сумуй, поете. Стулити вмій рота і знай одно: що глибша скорбота, то ближче дно.

— Щодо мовчання, то це ви даремно, — зауважив Едгар.

— Ні, ні, я не про те, — заспокоїла його П. О. — Зараз викладу сюжетець.

— А бригадирові я сказав усе, що думаю про нього! — вигукнув хтось збоку й торохнув кухлем по столу.

Чоловік, який говорив те, що думає, шукаючи підтримки і співчуття, повернувся до них, і обличчя його розпливлося в усмішці.

— Привіт! — вигукнув він, адресуючись до Похмільної Особи. — Теж не від того? А ми оце дружним під’їздом. — Він зробив широкий жест, повівши рукою до своїх компаньйонів, що смачно сьорбали пиво, й закушували стравою з безлічі плавлених сирків. — Поки що пиво, а там побачимо. Приєднуєтесь?

П. О. запитально глянула на Едгара.

— Утримайтесь, — мовив Едгар. — І так добре.

— Везе людині! — заздрісно вигукнув чоловік, який говорив те, що думає.

— Ми ще побачимося, — вибачаючись, мовила П. О. — Борг за мною.

Едгар мовчки кивнув, поставив кухоль і став протовплюватися до виходу зі “Склепика”. Він знав, що П. О. не підведе. Вірив їй, як самому собі.

Він вийшов зі “Склепика” і виявив, що сонце заховалося за лісом, але світла смуга дороги все ще ясніла в сутінках,

Дорога втомлено розштовхувала поле й неквапливо вбігала під сосни, щоб десь далеко-далеко, вигнувшись сотнями заворотів і перелізши через десяток дерев’яних місточків через лісові ручаї, допровадитися нарешті до бетонного чуда — шосе. Зчудована, вона завмирала там, дослухаючись до сирен автомобілів, що мчали хтозна-звідки й куди, і її тепла, всипана глицею і шишками, піщана шкіра перетворювалася раптом на холодний бетон, байдужий до доторку коліс.

Та все це було дуже далеко, за лісом, а сюди не долинав гуркіт двигунів. Він губився серед сосон, ущухав у заростях папороті, потопав у болотцях — і в полі під темніючим небом було тихо. Довгі тулуби автомобілів зі свистом стелилися понад бетоном там, за сотнею зворотів і десятком місточків, а тут, на піску, ще не просохлому після недовгого літнього дощу, чітко відбилися сліди кінських копит.

Він присів, обережно помацав слід. Пісок слухняно піддався пальцям, пісок був шерехатий і вологий, піддатливий І прохолодний. З такого піску можна було легко спорудити на дорозі вежу, — а тільки біда! — при сонячному світлі вежа ця попливла б сипучими струменями до свого підніжжя.