Жадані пороги землі
Шрифт:
І небо було перламутровим,
Й зірки золотії на нім…
Тут він дещо змінив по-своєму. Сон справді був приємним. Але ж треба колись вставати, роботу за нього ніхто не закінчить. Крупнов знову заплющив очі і розсердився.
“Так. Рахуємо до трьох. Ні, до десяти. І підйом! Як в армії, раз-два, раз-два. А роботу почнемо з опису несподіваної атаки: танки, піхота, спотворені обличчя в рогатих касках, пилюга, смерть… — Крупнов ще раз солодко потягнувся і відкрив очі, — пора!”
Та замість нещільних закіптюжених балок стелі над ним знову розкинулось чисте палевого
— Але ж цього не може бути! — мало не знепритомнів Крупнов. Його губи по-дитячому ображено затремтіли. — Ні, не може цього бути! — у відчаї крикнув він, уже в деталях пізнаючи і руїни, і ліс, і річку внизу.
Власний голос налякав його, оглушив. Крупнов пригнувся І затамував подих, сподіваючись, що ця мана розсіється, зникне. Та нічого не зникало. Звідусіль повзла німа, тисячорука тиша. І коли зовсім перехопило подих, Крупнов позадкував до ліжка, єдиної частинки звичного світу, упав на нього, озираючись навкруги, і заголосив жахливо і безнадійно.
А від лісу наростав, наближався важкий металевий брязкіт — рухалися танки. Крупнов раптом ясно усвідомив, що це його останні хвилини. На диво, нервова напруга враз спала, і він полегшено зітхнув. Підвівся, пильно вдивляючись у гармату, що стояла біля вікна, і тільки зараз помітив нашвидкуруч надряпаний штукатуркою напис на цегляній стіні:
“Це доведеться зробити тобі самому, хлопче! Щасливо!..”
Він усміхнувся сумно і заспокійливо, наче відчув потиск дружньої руки. Освітлений негріючим нерухомим сонцем, він уже зовсім вільно, не горблячись, зробив крок назустріч наростаючому важкому гуркоту.
ВИПАДОК З СЕРЖАНТОМ
Вже смеркалося, коли, тихо постукавши, до кімнати зайшов пенсійного віку маленький дідок. Він старанно витер об килимок ноги, зняв капелюха і струсив з нього сніг.
— Добривечір! Проходьте, сідайте, — сержант кивнув на жорсткий стілець, на якому чітко виднівся інвентарний номер. — Слухаю вас.
Поки відвідувач влаштовувався, сержант кілька разів зиркнув на годинник, відкрив і закрив шухляду в столі і переклав у теці якісь папери.
— Ну, я слухаю вас, — роздратовано повторив він, мовби кажучи: — Ох, оці ще мені пенсіонери, кляузники.
— А ви не кричіть на мене, — образився дідок, — адже я можу й піти.
“А бодай тебе!..” — подумав сержант і доброзичливо усміхнувся:
— Ну, вже одразу й “піти”. Ніхто на вас не кричить. Говоріть! Я слухаю.
— Тож бо, — заспокоївся дідок і знову замовк.
Сержант почав сердито совати шухляди в столі. До кінця робочого дня залишалося всього десять хвилин.
— А ви не нервуйте, — порадив дідок, — це ваш обов’язок: вислухати і вжити заходів.
— Але ж я ніяк не дочекаюся, щоб вас вислухати, — силкуючись бути спокійним, сказав сержант і, відчуваючи, що
Начебто збагнувши його настрій, старий трохи підвівся і округлив вологі очі:
— Я просто не міг зібратися з думками. Не знав, з чого почати. Розумієте, діється щось дивне.
Сержант полегшено закивав головою. Крига скресла.
— Справа в тому, що я працюю… Так, так! Працюю! А ви що думали? — відповів він на недовірливий погляд сержанта. — Я працюю механіком у павільйоні ігрових автоматів. Це в новому парку на околиці міста. Не знаєте? Ну, про нього мало хто знає. Не який там заробіток, зате постійно з людьми. А чого мені ще треба? Автомати старі, звичайно, переважно японські та англійські, але я впродовж десяти років, як свої п’ять пальців… — він розчепірив пальці і помахав рукою в повітрі, — адже до пенсії я на заводі наладчиком працював… — старий ненадовго замислився. — Так от, привернув він мою увагу місяців зо два тому…
— Вибачте, хто “він”? — урвав його сержант.
— Як хто? Хіба я не сказав? — старий вибачливо розвів руками. — Я одразу запримітив цього типа, тільки-но він зайшов. Одягнений дивно, але стерпно. Все, начебто, як належить. А придивишся, так і верне з душі. А очі які? Наче щось недобре у нього на думці… — він похитав головою.
Сержант, скориставшись паузою, спитав:
— Він що, гроші крав з автоматів?
— Ні! З чого ви взяли? — розгубився дідок. — Нічого він не крав. Спокійно поводився. Чемно. Та й у літах уже…
За вікном зовсім стемніло. Чути було, як раз у раз стукали двері і десятки ніг гупотіли до виходу. Робочий день закінчився.
— Ви б коротше, — засовався на стільці сержант. — Що конкретно він вчинив?
— От у тому й дивина, що нічого. Грав тобі, як і всі. Пограв і пішов.
— І все? — спитав сержант.
— Все! — підтвердив відвідувач.
І тоді в очах сержанта промайнув здогад.
— Цей тип приходив і вдруге? — обережно поцікавився він.
— Ну, звичайно! — пожвавішав дідок.
— І знову нічого недозволеного не робив? — уточнив сержант.
— Ні! У тому-то й справа, що ні, — занервував старий, — та що я говорю вам… Ось, погляньте самі, — і він витягнув з-за пазухи паку газет. — Ось, — розгорнув він одну, — бачите?
Коротка кореспонденція сповіщала про те, що в Південно-Китайському морі невідомим підводним човном був торпедований австралійський теплохід, який здійснював рейс Мельбурн — Токіо. Є жертви.
— А от ще! Ще! І ще! — розгортав старий газети перед сержантом.
Зі сторінок дивилися розбиті літаки, покручені гоночні машини, знівечені мотоцикли.
— Що, вам і цього мало?
— Ні, ні, — поквапився з відповіддю сержант, — досить. Цілком досить.
— Ну, нарешті! — зрадів старий. — Я вже думав, не зрозумієте.
— Навпаки. Я все зрозумів, тільки… Знаєте, зараз уже пізно. Додому час. Ви приходьте завтра. Тільки не сюди. Я зараз дам вам адресу, це зовсім недалеко.
— Та ви що?! — обурився старий, здогадавшись, куди хилить сержант. — Хто вам дозволив? Хлопчисько! Молокосос!