Житейське море

Карпенко-Карий Иван Карпович

Ваніна. Це мрії. Не обманюй себе: ні­куди ти не поїдеш, повірь мені, що... (Вбігає Крамарюк.)

Ява VII.

Ті

ж і Крамарюк.

Крамарюк. Ради Бога! Бога ради! Іване Макаровичу, Людечко!
– Ідіть у театр! Спек­такль задержали, партер стука, ґальорка кричить, свистить, поліція требує починать; Луп біга, лається, б’ється об куліси головою, Кактус і портний поховались від нього на ко­лосники, - прямо світопредставлення!

Іван. А!... Суєта! Ходім! Бере шапку. Сьогодні, Стьопо, після спектакля - їдемо!

Крамарюк, потираючи руки.
– Вечеряти?

Іван.

На по-ку-ту!

Ваніна. Ах, Ваня, не обманюй себе: ні­куди ти не поїдеш!...

Іван. Ні, ні, ні! Я не обманюю себе! Еґоїзм, суєтні бажання хмарою нависли надо мною, оповили мене ласощами, як дитя спо­вивачем, отруїли мій мозок, я вчадів, віддався на волю житейського моря і потеряв свою волю, а дев’ятий вал, голублячи, ніс мене до скелі, щоб розбить!... Тепер у мене чад про­йшов, скеля ще далеко, я поборюсь усіма си­лами душі, випливу і в тихій ясній пристані обновлюсь душею!

Ваніна. І твій кумир - театр покинеш?

Іван, торжественно.
– Обмившись сам, і в храм іскуства я чистоту внесу!

Завіса.