Жлобологія
Шрифт:
На початку моєї кураторської кар’єри, в 90-х роках, колекціонерів було обмаль, натомість на ринку вони мали вдосталь пропозицій якнайвищої якості. Тоді за 1000 доларів можна було придбати вартісну картину — на той час то були величезні гроші, та нині все кардинально змінилося. В якийсь момент колекціонування мистецтва стало модним. У 2000-х роках почалися спекуляції на ринку, у цей процес влилися тисячі людей, охочих вигідно вкласти гроші: і м’ясники, і торговці землею, і бандити, і рекетири, банкірів не називаю, бо їх було найбільше. Люди без освіти також прийшли купувати мистецтво, відповідно розмови з усіма небайдужими ставали не тільки змістовними, але й досить часто цікавими і кумедними...
Один чоловік казав мені: «Знаєш, я от зробив висновок, що багато хто полюбляє колекціонувати
Ще красномовнішою виявилася інша розмова, в якій мені довелося брати участь. Якось мій приятель познайомив мене з публічною особою, і в нашій розмові ми торкнулися творчості Глущенка. От мій знайомий радить цьому колекціонеру показати колекцію мені, як знавцю творчості художника. А той чоловік відповідає: «А на х... мені знати, чи ці полотна справжні? Я заплатив за ті картини мільйон і знаю, що в мене на стінах висить мільйон».
Страшні люди
Найстрашніші серед людей, з якими у житті траплялося перетинатися, для мене ті, хто все знає. Тобто я стережуся тих, хто за Галичем «знає, як треба», чи за Висоцьким «все за нас вирішить».
Мій знайомий, князь Нікіта Лобанов-Ростовський, який живе у Лондоні, означував деяких представників цього типу так: фінансово обдаровані люди. Тобто ці хлопці досягли помітних успіхів у своїй сфері, тож коли вони з тобою спілкуються, то прозоро натякають на те, що їм не треба щось розказувати чи пояснювати, бо вони все розуміють, та ще краще, ніж ти: «Не варто взагалі говорити, що в мистецтві добре, а що ні, бо я це прекрасно знаю, уже майже рік цим займаюся». Свого часу подібні думки стали для мене не зовсім приємним відкриттям нової, невідомої мені ментальності. Тепер зазвичай я з ними навіть не намагаюся сперечатися і якомога швидше завершую розмову. Це специфічна порода людей і, напевне, зовсім не рідкісна, принаймні в мене такий досвід. Ці люди розкажуть мистецтвознавцеві, як потрібно розуміти мистецтво, художнику — як правильно малювати картини, письменнику — як писати романи. Розкажуть усім.
Навіть сумніву у цих людей нема в тому, що вони можуть помилятися. Адже можна було б зупинитися на хвилину й послухати. Але на це в них, мабуть, немає часу. Вони схожі на жирних котів, що ходять у всяких «бріонях», «арманях» та «кашарелях», і вважають себе колекціонерами. На стінах їхніх помешкань висить півсотні-сотня картин, здебільшого фальшивих, авторства «поганих», як вони то називають, художників. Жодних незнаних тем чи несподіваних думок для людей такого типу в природі не існує. Дійсно, мабуть найважче в чомусь сумніватися тому, хто знає найменше.
Ненормальні
Мене в житті цікавив зовсім інший тип людей, умовно кажучи, ненормальних. Потяг і невимовна цікавість до людей особливих, творчих, талановитих у мене сформувалися ще в ранньому дитинстві.
Я народився в невеличкому містечку Ромнах, що в Сумській області, потім, коли мав два роки, моя сім’я переїхала до Чернігова, де ми мешкали, поки мені не виповнилося чотирнадцять. Там ходив до школи, проте закінчив її вже в Києві, а мої близькі приятелі зосталися в Чернігові, де багато хто з них живе і сьогодні. Враження від життя у тому місті в мене залишилися якнайкращі, бо це був своєрідний зелений рай дитинства. Але ці приємні відчуття таїли в собі якийсь незрозумілий осад, бо мені в дитинстві здавалося, що я не зовсім нормальний. Такі думки виникають, коли твої однолітки мають свої інтереси,
Мій батько працював головним інженером тресту «Чернігівcільбуд», будував різні об’єкти на Чернігівщині і в 1962-му році, коли ми приїхали в це місто жити, почав будувати ще й Будинок творчості художників у селищі Седнів. Батько обожнював малярство і любов до цього мистецтва прищепив мені. Коли я ще не ходив до школи, він часто брав мене з собою, виїжджаючи у справах. У Седневі я бачив усіляких цікавих дядечків і тіточок з етюдниками, які іноді під час роботи навіть розмовляли та жартували з такою малечею, як я, і, як потім з’ясувалося, були Глущенком, Захаровим, Яблонською...
Не можна відкидати той важливий факт, що від оточення багато чого залежить, зокрема і те, як сформується твій світогляд і навіть як складеться життя. Наприклад, мої батьки товаришували з сім’єю знаменитого в радянські часи тенора, народного артиста СРСР, Миколи Ворвулєва, і я після його передчасної смерті подружився із синами цього незвичайного чоловіка. Микола — молодший і Володимир відкрили для мене цілий світ опери, я побував за лаштунками оперного театру і зрозумів, що це щось дуже близьке моєму світовідчуттю. Коли вже вступив до Київського художнього інституту, то радів передусім оточенню, бо там було більше отих привабливих для мене ненормальних, наші зацікавлення збігалися. Так поступово й іноді навпомацки йшов я до свого середовища, і мені справді поталанило потрапити туди, куди прагнув, — до товариства творчо обдарованих людей. Згодом я зрозумів, що кожна талановита особистість сприймається серед широкого загалу по-своєму ненормальною передусім тому, що помітно відрізняється від інших людей.
Творець і соціум
Наше суспільство дуже войовничо ставиться до людей, які вирізняються із загалу. А пов’язане таке негативне ставлення з низьким рівнем інтелектуального й емоційного розвитку. Я цим не хочу звинувачувати простих людей, які, мов білка в колесі, крутяться в своєму колі щоденних обов’язків і проблем, у тому, що вони недопрацювали над собою, бо їм у житті не до кіно і не до мистецтва. У цих людей свої клопоти, і вони навіть голову підняти не можуть від безкінечної роботи й звернути увагу на якісь важливі, з погляду митців, речі. Проте саме несхожість когось на інших багато людей трактує агресивно. Ця агресія не тільки не дає можливості зблизитися з такого типу особистостями, прийняти їх і зрозуміти, а, на жаль, створює кислотні умови, які впродовж останніх століть витравили з України багато великих талантів. Якщо згадаємо Миколу Гоголя, Тараса Шевченка, Михайла Булгакова, Казимира Малевича, Олександра Архипенка, братів Бурлюків, Сержа Лифаря та багатьох інших, то висновок буде простий: з України талановиті люди часто-густо виїздили, там, за кордоном, розкривалися, ставали відомими, і небагато хто з них повернувся на рідну землю. Але неприйняття суспільством таких особистостей позбавило нашу країну належного рівня культури, всі ми передусім постраждали від того, що Україну залишило чимало талановитих людей.
Протистояння художника і натовпу, індивідуальності і сірої маси завжди було і буде існувати в будь-якому суспільстві, проте важливі і форми, в яких цей процес відбувається, і чим усе закінчується. Для прикладу, Джордано Бруно за його вільнодумство спалили, проте в інший час і в іншій країні з ним могли вчинити не так жорстоко, і результат був би не таким фатальним. Та в будь-якому разі велика особистість руйнує звичний стан речей, провокує соціум, творить нові цінності, що кардинально відрізняються від тих, які зрозумілі широкому загалу і які той захищає.