Жлобологія
Шрифт:
Стадний синдром
У нас є проблема розділеності країни. І на яких штуках вона себе виявляє найболісніше — на універсальних цінностях, які заведено тут і в світі вважати базовими, зокрема, що ми думаємо про наших предків. Тобто на питаннях релігії і питаннях якоїсь культурної орієнтації. Потім уже вмикається мова. І ось тут виявляється, що людське еґо не працює зовсім, наче ж гомо сапієнс, отже, наділений здатністю мислити, аналізувати, робити висновки, але чомусь той механізм не діє. Тобто людина не думає. Якщо я виростав би у Донецьку, умовно кажучи, чи в Дніпропетровську, то був би зараз проти Бандери й УПА, не сприймав
Чому, чорт забирай, людина мисляча, прямоходяча й наділена мозком, насправді, як виявляється, свої мисленнєві здібності, підтасовує під середовище? Це ж і є той симулякр, про який застерігав Бодріяр.
Якби надати кожному можливість пожити на безлюдному острові і напакувати його оцими даними: подумай, тебе ніхто не заплює за твої погляди, не відвернуться від тебе родичі. Чому це не функціонує? Бог його знає. Це свідчить про стадність, а стадність — це не людська риса.
Іван Семесюк. «Іво Бобул», 2008 р.
Володимир Бебешко
Фото з особистого архіву
Володимир Бебешко — композитор, звукорежисер і музичний продюсер. Народився 1956 р. у м. Стрию (Львівська обл.). Закінчив Дрогобицьке музичне училище, клас ударних інструментів (1976). В радянський період переслідувався КГБ за любов до так званої буржуазної культури і був запроторений за ґрати на 4 роки «за фарцовку». Після одруження в 1991 р. із рок-співачкою Вікою Врадій певний час жив у США, у 1997-му переїхав жити до Києва, де відкрив студію Володимира Бебешка (2005). Працював на телебаченні в музичних проектах. Співпрацює з відомими українськими і зарубіжними музикантами і співаками.
Жлоб — рогуль — братан
— ці поняття я б розділив за територіальною ознакою. Бо слово «жлоб» на заході України менше вживають, а мають своє — рогуль. Натомість у Києві кажуть саме жлоб. А на Донеччині вже не жлоби чи рогулі, а таки братки. Маємо такий синонімний ряд: братани, жлоби і рогулі. Називати можна по-різному, а суть від того — в нашій ситуації — не змінюється. Бо хто такий жлоб? Це малоосвічена, нерозвинена в інтелектуальному плані людина, з поганим смаком... Карочє, жлоб. Хоч те саме стосується і рогулів, і братків.
Коли мені було 16 років, я жив у Львові, який на той час вважався аванґардовим містом, де було багато «продвинутої молоді». Серед цих людей були і російськомовні, і євреї, й інші розумні люди. Рогулів, як мені тоді здавалося, було менше, ніж тепер, жили вони у навколишніх селах переважно. Минуло років 15-20 — і всі люди, здатні мислити, повиїжджали зі Львова за кордон, до Києва чи ще кудись, а з усіх близьких усюд понаїздили рогулі... І з того часу Львів перетворювався помаленьку на столицю рогулів.
Рогульські пісні
У мої юнацькі роки ще не було української естради, яка з’явилася трохи згодом, а ми виховувалися на якісній фірмовій музиці з-за кордону, слухали польське радіо. І в той час уже відчували прояви
Рогулі не є, скажімо, тими, хто віддає перевагу фольклору чи етнічній музиці. Якби так було, то що тут скажеш — чудово! Низький їм від мене уклін! Однак рогулі полюбляють дешеву українську естраду, як-от: пісні Теодора Кукурузи. Це явний зразок рогулізму. Я б так і назвав: рогульські пісні. Низькопробна провінційна львівська естрада. Тоді я відкрито говорив про це, намагався боротися із цим явищем. А Сестричка Віка (Віка Врадій. — Упоряд.)мені допомагала протистояти навалі рогульської попси. Так, пісня «Мамо, я дурна» стала хітом, але не всі зрозуміли, що в ній є підтекст... Це були пісні про рогулів і для рогулів: «Не треба Стьопа... опа-опа». Якщо ви, люди, хочете цього, беріть — їжте! А люди тащилися від пісні. І рогулі її сприйняли на ура, за своїх вони сприймали і братів Гадюкіних. Але ці співаки виконували соціальну сатиру, а не якісь прості тексти.
Коли Кузьмінський став створювати іншу музику і відійшов від проекту братів Гадюкіних, то сказав: «Я не думав, що введу в оману таку велику кількість людей і стану своїм серед рогулів». Але тут має місце феномен: з одного боку, то був стьоб і для рогулів музика, а з другого — це була потужна субкультура. Такої групи не було, нема і не буде. Усе, що зараз створюють, «жалкоє подобіє» Гадюкіних. І навіть музика Олега Скрипки — начебто з тої опери, але то інше — панк і танці (хоч щось рогуляче там присутнє).
В Києві багато хто слухає шансон, але ті, хто полюбляє таку музику, не обов’язково є бандажами чи зеками. Їхній інтелект просто не дозволяє слухати іншу музику, вони її не розуміють. І слухають люди жлобську музику, яка їх ще більше озлоблює, більше того, подібних людей не цікавить те, що є щось краще. Їм цікаве щось просте й примітивне, пісні, побудовані на двох акордах.
Маю сказати, я не вірю, що є справді модна українська музика. Так, існує етнічна, фольклорна, а все інше — імітація, вторинне і рогуляче.
«Червона Рута»
Чому музичний фестиваль «Червона Рута» як національний проект вистрілив — бо радянська влада призвела до того, що якісна музика сиділа в андеґраунді. Вони були затиснуті в цій системі: Гадюкіни, «Кому вниз»... Фронтмен останніх Андрій Середа — дуже талановитий чоловік, і коли вони виступили на «Червоній Руті», то люди, зголоднілі за якісною музикою, просто шаленіли.
Якщо взяти до уваги феномен співака Андрія Миколайчука, то це була знов-таки сатира: «Піду втоплюся у річці глибокій»... Він втілився у переконливий образ, не рогульський, яскравий, і в тому було щось справді українське. Уявіть собі, в Тернополі сім днів по два концерти давали Гадюкіни, Сестричка Віка й Андрій Миколайчук, і люди йшли — сила-силенна! У них самосвідомість, національна свідомістьпробуджувалася тоді. Старі, молоді прийшли з прапорами... За два дні пішла в рух вся каса «Народного Руху». Їли, спали весь час за їхні гроші. Але після того часу ми маємо іншу ситуацію — повна зневіра. Яка після поразки помаранчевих як ніколи посилилася.