Жменя вічності
Шрифт:
— Ого!.. — Обличчя Аґатіяра витягнулося. — Ви наважитесь застосувати таку гидоту? Заразити нею всю планету? Але ж наслідки можуть бути стократ гірші за „килимове“ бомбардування.
— Тільки не в цьому випадку. Ці бактерії — результат багаторічної роботи наших провідних біолоґів. Вони діють вибірково, винятково на орґанізм ґаббарів. Для решти живих орґанізмів, включаючи людину і навіть близьких родичів ґаббарів — земних горил, вони абсолютно нешкідливі. Зате самі ґаббари мруть від них як мухи. Після зараження фактично відсутній інкубаційний період, перші ознаки хвороби виявляються вже за півгодини, а ще за три години вона вражає всі їхні внутрішні орґани, після чого впродовж однієї чи двох годин вони здихають. А в ґенну структуру самих бактерій закладений спеціальний механізм, що в якомусь
— А як же ризик мутацій, — не поступався Аґатіяр. — Адже мутантні бактерії можуть зберегти репродуктивну здатність, а відтак пристосуватись і до інших форм життя.
— Ні, сер, це неможливо. Бактерії мутаґенно стійкі. До того ж у їхні ДНК прищеплений спеціальний комплекс, що перевіряє всю ґенну структуру і при найменшому відхиленні знищує мутовану бактерію.
Шанкар замислено промовив:
— Справді, адмірале, це дуже ефективна зброя. Але вона схожа на джина в пляшці: випустиш його, а потім не заженеш. Я маю на увазі не зараження Землі, тут я все-таки схильний довіряти вашим біолоґам. Мене турбують соціальні та моральні наслідки такого акта. Боюся, вони будуть не зовсім позитивні.
Клод Брісо, насупившись, кивнув:
— Цілком згоден з вами, месьє Шанкар. Тому щиро сподіваюся, що до застосування цієї зброї справа не дійде, досить буде самої погрози.
38
Через годину, коли ми оглянули повністю всю Землю і вже збиралися йти, адмірал Брісо затримав мене:
— Капітане Матусевич, я хотів би поговорити з вами віч-на-віч.
Він провів мене в сусіднє з оглядовим залом безлюдне приміщення і сказав:
— Насамперед, радий повідомити вам, що ви представлені до найвищої державної нагороди нашої планети — Ордена Наполеона Бонапарта. Його вручають лише за найвидатніші заслуги перед Террою-Ґаллією і всім людством.
— Але, сер… — промимрив я, заскочений зненацька. — Я ж не зробив нічого видатного. Я просто воював, як усі.
— Крейсер під вашим командуванням був одним з кращих не лише в бриґаді та ескадрі, а й у всьому Першому Флоті. Крім того, завдяки вашому своєчасному та рішучому втручанню наша підготовча місія на Магаварші, яка майже була зазнала фіаско, врешті-решт пройшла успішно. Якби ви не врятували Рашель, місцеве підпілля не розпочало б у належний час повстання, а Чужі не відтягли б значну частину своїх сил від дром-зони. У тому, що звільнення Магаварші відбулося з найменшими втратами, чимала ваша заслуга.
Від цих слів я страшенно зніяковів, проте швидко опанував себе й зауважив:
— Професори Аґатіяр та Шанкар зробили не менше, ніж я.
— Ми вже говорили з ними. Натякнули, що хочемо нагородити їх, але обоє безапеляційно заявили, що нагороди заслуговуєте саме ви, що без вас нічого не вийшло б. Тому вважаю це питання вичерпаним. — Клод Брісо рішуче махнув рукою, ніби підводячи риску під обговоренням. — А втім, я запросив вас з іншого приводу. Це суто особиста, родинна справа.
— Так, адмірале?
— При нашій першій зустрічі, щойно побачивши вас на екрані, я був украй вражений. Ви, мабуть, не знаєте цього…
— Знаю, сер, — ввічливо перебив його я, хоча старшого за званням перебивати й не годилося. Проте зараз між нами відбувалася суто особиста розмова. — Я встиг побачити фотоґрафію капітана Леблана, перш ніж Рашель сховала її.
Він кивнув:
— Тоді мені буде легше розповісти вам решту. Після тієї першої зустрічі я був так заінтриґований, що зробив запит на Терру-Ґаллію й доручив одній довіреній особі роздобути інформацію про родину мого зятя Жофрея. Учора я отримав результати його неформального розслідування. Отож коротенько розповім цю історію. 3461 року, коли почалася війна з Чужими, чоловік на ім’я Владзімір Матусевич працював у вілійському посольстві на Террі-Ґаллії. У нього був син Стефан, шістнадцяти років, що навчався в звичайній ґаллійській школі, де вчилася також і дівчина на ім’я Жюлі Леблан. Діти дружили вже кілька років, Стефан був частим гостем у родині
— Його легко прояснити, — сказав я, вже здогадуючись, до чого все йде. — Мій предок Стефан справді був родом з Вілії, а на Магаваршу потрапив помилково. Я певен, що це той самий Стефан Матусевич, про якого ви розповідаєте. Його батько, Владзімір, був дипломатом. Я лише не знав, що перед війною він працював на Террі-Ґаллії. Мабуть, це не збереглося в наших родинних хроніках.
— У такому разі все стає на свої місця, — продовжував Клод Брісо. — Так от, через вісім з половиною місяців після від’їзду юного Стефана з Терри-Ґаллії в Жюлі Леблан народився хлопчик, якого назвали на честь батька Стефаном. Владзімір Матусевич брав активну участь у вихованні онука, але так і не зміг переконати Жюлі дати йому своє прізвище. Маленький Стефан залишився Лебланом, а Жофрей Леблан був онуком його онука. — Адмірал спрямував на мене пильний погляд. — От і вся історія, капітане. Нічого надприродного у вашій схожості з батьком Рашелі немає. Це просто ваші спільні іґрек-хромосоми, які у п’ятому поколінні викинули такого коника і зробили вас, далеких родичів, схожими, мов брати. Інша річ — ваша випадкова зустріч з Рашеллю на Магаварші. Оце вже справжня фантастика! Неймовірний збіг обставин. Чи, може, не збіг. Може, якийсь містичний поклик крові, що звів вас удвох в один і той час в одному й тому ж місці.
Десь хвилину я мовчав. Нарешті промовив:
— Отже, ми з Рашеллю не чужі. Вона моя скількись-там-юрідна племінниця… Хоча ні, — уточнив я, порахувавши покоління своїх предків. — Кузина. Далека кузина.
— Це не головне. Важливо те, що Рашель бачить у вас свого батька. Дитяча психолоґія відкидає смерть, вірніше, не хоче її сприймати як даність; вона шукає будь-яку лазівку, найменшу зачіпку, щоб заперечити її існування. А ваша зустріч дала Рашелі не просто зачіпку. Для неї це стало подарунком долі, і десь на підсвідомому рівні вона сприймає вас як справжнього батька. Ви не лише схожі на Жофрея зовні. Ви майже такий, як він, за характером, складом розуму, у вас надзвичайно подібні голоси, міміка, жести і навіть однакова манера керування кораблем. Якби я вірив у чудеса, то, їй-богу, вирішив би, що ви і є Жофрей Леблан — воскреслий і помолоділий років на п’ять.
39
Наступного ранку, коли ми вже приготувалися вирушити на чергове патрулювання і лише чекали дозволу відшвартуватися від станції, на зв’язок з нами вийшов сам головнокомандувач Першого Флоту Визволення, адмірал-фельдмаршал Дюбарі, і наказав скасувати старт. Мене, Шанкара й Аґатіяра він запросив до себе, а іншим членам нашого екіпажу дав звільнення на невизначений термін, аж до особливого розпорядження.
Політ на шатлі до флаґманського лінкора флоту зайняв не більше чверті години. Там, прямо біля швартового терміналу, нас зустрів ад’ютант головнокомандувача і провів у конференц-зал корабля, де перебував сам Дюбарі разом з віце-адміралом Брісо, а також троє цивільних. З цих трьох я миттю вирізнив середнього зросту сухорлявого чоловіка років шістдесяти, який явно був серед них головним. Саме він перший підійшов до нас і енерґійно потис нам руки.
— Дуже радий зустрітися з вами, панове. Я Поль Карно, міністр закордонних справ Терри-Ґаллії, а за сумісництвом — голова тимчасової адміністрації Землі та Сонячної системи. Прошу вас, сідайте.
Поки ми розсідалися по кріслах, Дюбарі пояснив:
— Про прибуття пана міністра нам стало відомо ще вчора ввечері, але про ваш новий статус ми довідалися лише дві години тому, коли його корабель долетів до Землі. Тому ми не попередили вас завчасно.
— Який ще новий статус? — поцікавився Шанкар.