Зло не має влади
Шрифт:
– Де тебе носить? – Гарольд не гнівався. Просто був смертельно втомлений і, як мені здалося, байдужий. Навіть розмовляючи не дивився на мене – навкруг було безліч речей, котрі привертали його увагу.
– Я літала дивитися на Сарану.
– Подивилася?
– Гарольде…
– Нема часу для розмов. Якщо вирішиш іти у свій світ – я тобі слова не скажу. Якщо битимешся – готуйся. Ми наповнюємо діжки смолою, їх доведеться підпалювати на льоту.
– Добре.
– Ти вмієш зміцнювати стіни? Щитами?
– Мені
– Лікувати ти точно вмієш. За тяжкі рани не берись, тільки легші – так, щоб воїн міг одразу повернутися в стрій.
– А тяжкопоранені нехай гинуть? – не втрималась я.
Гарольд нарешті підвів на мене погляд.
Ми розмовляли перед ворітьми замку; на схід уздовж берега йшов останній караван біженців. Плентались жінки й діти. Я впізнала Гарольдову матір: вона підсаджувала на візок якихось дівчаток, а ті ридали. Потім жінка нахилилася, щоб підсадити хлопчика – я впізнала маленького Еліна. Він був одягнений просто, як усі діти, меча при собі не мав. Та коли бабуся спробувала всадовити його на віз, Елін вирвався й кинувся до батька.
– Облиш мене! Я буду битися!
Канцлер, начебто не чуючи, бубонів про морський шлях, що так, мовляв, легше й дешевше; сивовусий і згорблений начальник варти звелів йому «стулити пельку». Висока жінка в темній хустці наздогнала хлопчика, схопила його під пахви (я насилу впізнала Гарольдову дружину, яку бачила лише кілька разів). Щось втовкмачуючи на ходу, жінка несла сина до візка; Гарольд подивився на них – потім на мене. У світлі полудневого сонця обличчя в нього здавалося сірим.
«Ми всі загинемо, – говорили його запалі, збуджені очі. – Але ми будемо боротися до останнього…»
Я потупилася. Може, в глибині душі Гарольд сподівався, що хтось потім напише про цей бій героїчну пісню; він не знав того, що знала я. Після поразки не буде кому співати. Королівства не стане.
– Добре, я лікуватиму, – ледве чутно погодилась я.
– Постарайся згадати все, що знаєш і вмієш, та добре відпочити. Вони будуть тут післязавтра на світанку.
– Гарольде…
– Що?
– Ти коли-небудь бачив цю книгу?
Навколо юрмилися посильні, кожен зі своєю терміновою справою, гуркотів наспіх склепаним панциром начальник ополченців, розштовхував усіх комендант. Караван тим часом рушив. У Гарольда не було ні секунди, щоб попрощатися зі своєю родиною, а я тицяла йому під ніс потворну книжчину, в денному світлі зовсім непоказну! Чи варто було дивуватися, що він роздратовано відштовхнув мою руку?
– Годі! Не надокучай мені з дурницями!
Відсторонив плечем ополченця й покрокував до каравану.
Почет побіг за ним. Я залишилася на місці, зіперлась на посох. Повз мене пропливали візки, поряд ішли чоловіки (найхоробріші намагалися жартувати). Я бачила, як Гарольд наздогнав візок, на якому їхали його рідні, обійняв дружину й матір… Син кинувся йому на шию, а далі їх заступила юрба.
У затінку перекинутого, знятого з коліс воза на мене чекав некромант –
– Усе має виворіт…
Я побачила, як його обличчя перетворилося на моє, і ступнула вперед.
На вивороті смерділо. Туман сягав пояса, в сплетінні кольорових волокон брели люди, й дивно було, як у них не заплутуються ноги. Нитки між тими, що йшли, й тими, хто залишався, з тріском рвалися. Звук був неголосний, але хотілося заткнути вуха.
Від книги в моїй руці, як і раніше, тяглася червона нитка. Ми з Максиміліаном вчепилися за неї одночасно. Нитка провела нас кілька кроків у напрямку замку й знову зникла в спільному клубку (висмикнути її звідти ніяк не вдавалося…).
Я зачепилася ногою за якусь петлю й упала в туман. Підвелася, обтрушуючись, намагаючись відсапатися. Люди на вивороті були виснажені, бліді, вони йшли, наче не помічаючи мене. Якоїсь миті мені здалося, що вони мертві – ходячі мерці…
– Виходимо! – кинув Максиміліан, і я була йому вдячна. Секунда – й ми знову стояли під сонцем… Гуркотіли віддалік колеса, кричали люди, плакала дитина…
– Ліно!
Я озирнулася. Принц Олександр, якого все Королівство вважало сином Оберона, теж змінився та постарішав.
– Ваша високосте, – я вклонилася.
– Хто це з тобою? Некромант?!
Максиміліан криво посміхнувся:
– Доброго ранку, принце.
Я квапливо стала між ними. (Бракувало ще тут з’ясування стосунків…)
– Ваша високосте, – я дивилася принцові у вічі, – принцеса Ельвіра поїхала?
Принц глянув мені за спину. Я озирнулася. Біля Максиміліана стояла принцеса – в яскраво-лазуровій, мереживній, зухвало святковій сукні.
– Доброго дня, магу дороги. Ми бачили тебе вчора, але ти не підійшла привітатися.
– Пробачте, – сказала я. – Річ у тім…
Ельвіра не змінилася. Як і раніше, молода, як і раніше, осяйна, зі знайомим поблажливим, ледь не презирливим поглядом. Лазурове дуже пасувало до її блакитних очей; у мене промайнула божевільна думка: уже ж оця ніколи, за жодних умов, не могла забути Оберона! Вона його колись зрадила, а він пробачив. Таке не забувається…
На ходу намагаючись приборкати надію, я простягла принцесі книгу:
– Ви не знаєте, що це? З нею має бути щось пов’язане… Щось дуже важливе…
– Ви, Ліно, вибрали дивний час, щоб удосконалювати знання, – принцеса взяла книгу з поблажливою бридливістю. – Це старезна книга-перевертень, вона вміла перетворюватися на чотири… навіть, здається, на п’ять різних томів. Найчастіше вона перетворювалася на «Горище Світу» – дитячий підручник, за яким і мене колись учили. Де ви взяли цю ветхість?
– У кабінеті Оберона… – вирвалося в мене.
Некромант звів очі до неба. Я не відриваючись дивилася на Ельвіру. Вона трохи насупилася (на коротку мить мені здалося, що вона от-от пригадає…).