Знедолені
Шрифт:
У цю мить віконечко комірчини прочинилось, у отвір просунулася чиясь рука, взяла ключ та свічник і запалила свічку від лойового каганця, який горів на столі.
Воротарка підвела погляд і завмерла з розкритим ротом, придушивши готовий вихопитися з горла крик.
Вона впізнала цю руку, впізнала рукав редингота.
То був пан Мадлен.
– Господи! – вигукнула старенька. – А я думала, пане мер, що ви…
– …у в’язниці, – докінчив він її думку. – Я там і був. Я виламав ґрати у вікні, стрибнув із даху, й ось я тут. Зараз
Старенька поквапно підкорилася.
Жан Вальжан піднявся до своєї кімнати. Він поставив свічник на сходи, тихо відчинив двері й навпомацки опустив віконницю; тоді повернувся, узяв свічник і знову зайшов у кімнату.
Ця обережність була не зайва; як ми пам’ятаємо, вікно його кімнати виходило на вулицю.
Він роззирнувся навколо, подивився на стіл, на стілець, на ліжко, яке стояло застелене ось уже третю добу. Не лишилося жодних слідів від безладу позаминулої ночі. Воротарка прибрала в кімнаті. Вона ж таки знайшла в попелі й поклала на стіл обидва залізні наконечники його палиці і потемнілу від вогню монету в сорок су.
Він узяв аркуш паперу й написав на ньому: «Ось два наконечники моєї палиці і монета в сорок су, яку я силоміць відібрав у малюка Жерве і про яку згадувалося на суді». Потім поклав на записку обидва наконечники й монету, так щоб ці речі зразу впали у вічі тому, хто зайде до кімнати. Діставши із шафи стару сорочку, він роздер її й обмотав тими клаптями обидва срібні свічники. Втім, у його рухах не було ні поквапу, ні хвилювання, й, загортаючи свічники, він водночас надкусив шматок чорного хліба. Можливо, то була тюремна пайка, яку він прихопив із собою.
У двері тихо постукали.
– Заходьте, – сказав він.
Це прийшла сестра Симпліція.
Вона була бліда, з почервонілими від сліз очима, свічка тремтіла в її руці.
Жан Вальжан написав кілька рядків на аркуші паперу і віддав записку черниці, сказавши:
– Сестро, це ви передасте священикові.
Він не згорнув аркуша. Сестра глянула на написане.
– Можете прочитати, – сказав Жан Вальжан.
Вона прочитала: «Я прошу пана кюре розпорядитися всім, що я тут залишаю. Прошу сплатити судові видатки в моїй справі й поховати жінку, яка сьогодні померла. Решту – біднякам».
– Чи не хотіли б ви, пане мер, востаннє глянути на ту бідолашну? – ледь чутно пробелькотіла сестра.
– Ні, – сказав він. – За мною погоня, і якби мене схопили біля неї, це потривожило б її спокій.
Тільки-но він договорив, як на сходах загупали важкі кроки; і водночас почувся крикливий голос воротарки.
– Ні, добродію, Богом присягаюся, що сюди не заходила жодна душа, я ж бо й на хвилину не відлучалася від дверей!
– Одначе в кімнаті світиться, – відповів чоловічий голос.
Вони впізнали голос Жавера.
Кімната була розташована так, що двері, відчиняючись, прикривали правий куток. Жан
Сестра Симпліція впала навколішки біля столу.
Двері відчинилися.
Увійшов Жавер.
З коридора долинув гомін кількох голосів і запевняння воротарки.
Черниця не підвела очей. Вона молилася.
Її свічка стояла на каміні й відкидала дуже тьмяне світло. Жавер побачив сестру й розгублено спинився на порозі.
Згадаймо, що Жавер глибоко шанував усяку владу. Причому це був характер цілісний, який не знав ні сумнівів, ні вагань. І не дивно, що влада церкви була для нього найавторитетнішою владою. У його очах священик не міг помилитися, а черниця – вчинити бодай найменший гріх.
Побачивши сестру, він хотів був піти геть.
Але не менш сильне почуття службового обов’язку штовхало його в протилежному напрямку. Тому він не пішов відразу, а зважився на запитання.
Перед ним була сестра Симпліція, яка не збрехала жодного разу в житті, і Жавер це знав.
– Сестро, ви одна в кімнаті? – запитав він.
То була жахлива мить, протягом якої бідолашна воротарка мало не знепритомніла.
Сестра підвела очі й відповіла:
– Так.
– Пробачте, що турбую вас, – провадив Жавер, – але це мій обов’язок, бо ми розшукуємо злочинця на ім’я Жан Вальжан, який щойно втік із в’язниці. Ви не бачили цієї особи?
– Ні, – відповіла сестра.
Вона збрехала. Вона збрехала двічі підряд, не вагаючись, як людина, що вирішила принести себе в жертву.
– Пробачте, – сказав Жавер і пішов геть, шанобливо вклонившись.
О свята сестро! Тебе вже немає на цьому світі, ти давно возз’єдналася зі своїми братами-янголами. То хай же цей обман зарахують тобі в раю!
Слова черниці були для Жавера таким вирішальним доказом, що він навіть не поцікавився свічкою, яка чадила на столі, тільки-но погашена.
Через годину в нічному тумані від Монтрея-Приморського швидко йшов у напрямку Парижа якийсь чоловік. То був Жан Вальжан. За словами двох або трьох возіїв, які його перестріли, він ніс згорток, і на ньому була робоча блуза. Звідки він її взяв? Хтозна. Але кілька днів тому в фабричній лікарні помер старий робітник, не лишивши по собі нічого, крім своєї блузи. Можливо, на Жанові Вальжанові була та сама блуза.
Ще кілька слів про Фантіну.
У всіх нас одна мати – земля. Цій матері й повернули Фантіну.
Кюре вирішив, – і, мабуть, він учинив правильно, – віддати біднякам якомога більшу частину з тих грошей, які залишив Жан Вальжан. Зрештою, про кого йшлося? Про каторжника й повію. Ось чому він не став надто витрачатись на похорон, і Фантіну поховали в братській могилі, в тому куточку кладовища, яке належить усім і водночас нікому. Там закопують бідних. На щастя, Бог знає, де шукати душу. Отже, Фантіна лягла в землю серед невідомо чиїх кістяків. Її могила мало чим відрізнялась від її від її ложа.