Зорі падають в серпні
Шрифт:
— Виглянь, — сказав він матері і дзенькнув автоматом.
Мати нишпорила у пітьмі і ніяк не могла відшукати клямку.
— Спокійно, Ксеню, — по голосу чути було, що батько теж хвилюється.
Юрко, звівшись на лікоть, дивився у темряву, вслухався.
У розчинені двері війнув вітер, запахло розмерзлою землею, талим снігом. Виразно, наче біля самого порога, заревло море і знову стихло — мабуть, мати зачинила двері.
— Ну, що там?
— Боже мій, повне село німців! — простогнала мама, увійшовши
— Вони зупиняються по дворах?
— Ні, йдуть вулицею.
— Ага, — задумано сказав татко, хвилину помовчав, і Юрко уявив собі, як він покусує губу. — Ану… Я зараз дізнаюсь, чи можна пройти городами, а ви збирайтесь швидше.
Батько вийшов. Ледве чутно прогупали кроки, і лемент з вулиці знову підійшов під самі вікна. Юрко чув, як мама опустилась на лаву й зітхнула. Вони сиділи у пітьмі й мовчали.
Минуло кілька, хвилин у гнітючій мовчанці, в цілковитій темряві, і Юрко вже хотів гукнути матір, щоб пересвідчитись, що вона є тут, що вона не пішла разом з батьком, як раптом мамині платки на вікнах просвітилися і немов попливли кудись ліворуч, наче хата раптом почала падати набік.
— Ракета! — вигукнула мама і підняла краєчок платка. В кімнаті одразу стало видно, як у сонячний день, і Юрко, плигнувши з ліжка, припав і собі до вікна. Голубувата ракета стрімко падала на низенькі хати, які в її холодному сяйві чомусь нагадали Юркові переляканих посмітюх, що присіли в кущах. Кущами здавались дерева. Навіть велетенський осокір, на якому Юрко з товаришами дер воронячі гнізда, і той здавався зараз малим.
Ще не встигла ракета долетіти до землі, як з подувом вітру долинуло зле й коротке, як гавкання:
— Хальт! [1]
За тим на село, на всю землю одразу ж впала страшна пітьма і сухо тріснув одинокий постріл. У відповідь заспішили, застрочили автомати.
— Що це? — весело спитав Юрко.
— Боже мій, — простогнала мама. — Це вони в нього стріляють. — Вона опустилась на лаву, вронила голову на руки і зайшлася плачем. В небо знову злетіло кілька ракет, і знову заспішили кудись автоматні черги. Юрко відчув, що зараз і сам розплачеться. Піднявши кінець хустки, він вдивлявся в темряву. Під самі шибки, здається, хтось приставив глуху стіну, в якій під вікном Юрко згодом розглядів кущі смородини. Розглядів тому, що вони билися й тріпотіли на вітрі.
Повз кущі прослизнула тінь, ще темніша від них. Рипнули сінешні двері.
— Ксеню, зачини, — покликав батько. Сам він пішов на другу половину, де лежала солома.
«Мабуть, ховає автомат», подумав Юрко і пішов навпомацки до дверей. Батько, повертаючись, налетів на нього, мало не збив з ніг і, схаменувшись, швидко сказав:
— Лягай, Юрко, і ти, Ксеню, лягай. Вони можуть прийти зараз, так ми всі спимо, ясно?
Батько в
— Спізнились ми, Ксеню, — зітхнув батько. — Село вже оточено. Напоровся я на засідку. Здається, поранив одного.
— Боже мій… Вони ж знайдуть тебе!..
— Не знайдуть. Я кинувся був чагарником від села, але назустріч, чую, біжать ще. Тоді я під кущ. Ті, що доганяли, пробігли повз мене, а я назад. Ну, доки вони ракети кидали та чагарник розстрілювали, я вже був далеко.
— Ніхто не бачив тебе?
— Здається, ніхто…
— Але ж тепер побачать.
— Це ще не вгадано, а зараз давайте спати.
Проте ніхто до ранку не спав. Тільки Юрко так ото, дрімав потроху. Коли вже розвиднялося, батько встав і почав збиратися.
— Іди, Толю, може, хоч тобі вдасться втекти, — просила мама. — Нас все одно далеко не заженуть. Та й навряд чи поженуть взагалі. А тебе поліцаї або староста видадуть.
Батько мовчки взувався. Не підводячи очей і не дивлячись на маму, він тупнув ногами, пробуючи, чи добре взув чоботи, чи не муляють онучі, і сказав:
— Знайди сокиру, Ксеню.
— Отам під лавою лежить біля дверей.
— Ну, добре. — Батько одягнувся, під широким пальтом сховав автомат — притиснув його ліктем — і не помітиш. В ліву руку взяв сокиру і, на секунду зупинившись у дверях, оглянувся на Юрка, підморгнув йому бадьоро, потім перевів погляд на маму і враз спохмурнів, опустив очі.
— Що ж, Ксеню, — він розвів руками. — Мушу пробитись до своїх за всяку ціну. А вивезти вас вони не встигнуть, ми їм сипонемо жару під хвіст. Бувайте.
Він швидко вийшов і рушив вулицею попід хатами — мирний і звичайний селянин. За плечима в нього вився синюватий димок від цигарки, в руці погойдувалася іржава сокира. Отак неквапливою ходою він дійшов до кінця вулиці і, не роздумуючи, попрямував до воріт саду. Юркові видно було, як батько кинув у воротях цигарку і, затримавшись на секунду, розтер її, наче боявся, що загориться сад.
У цей час повз двір пройшли двоє здоровенних німців з гвинтівками на плечах, у теплих маскувальних балахонах та в білих кролячих шапках і теж попростували до саду.
Батько, не оглянувшись на село, пішов садом далі. Німці прискорили крок і рушили слідом за ним..
— Ей! — крикнув один з німців. — Хальт!
Батько все так же спокійно йшов, помахуючи сокирою, мовби не почув окрику. Але не почути не можна було, бо відстань між батьком і німцями — всього п'ятдесят метрів.
— Хальт! — знову крикнув німець і потягнув з плеча гвинтівку. Другий німець теж зняв гвинтівку, клацнув затвором і, не прикладаючи до плеча, вистрілив услід батькові. Чимала гілка, підтята кулею, впала з дерева і ніби нехотя лягла батькові під ноги, перетинаючи шлях.