Зорі падають в серпні

Сизоненко Олександр

Після акробатики вихованці коледжу приймають душ і йдуть снідати. Сніданок різноманітний і ситний, бо після нього — чотири години класних занять. О третій годині — обід, а потім дві години сну. Недаремно в коледжі є дієтлікар, недарма його режим розроблено в академії медичних наук: для фізичного розвитку людини нічого кращого й не придумаєш. Хтось не шкодував коштів на вихованців коледжу та на їх вихователів.

Відпочивши та виспавшись після обіду, хлопці йшли на заняття по самбо і джіу-джитсу. Молодий і чорнявий, схожий на японця спортсмен чекав їх в спортивному залі. Ще в літньому таборі, в Альпах, він учив їх голими руками відбирати ножа, вчив незвичним, блискавичним

ударам, з допомогою яких в одну мить сильну й здорову людину можна зробити безпорадною. Але техніка цих прийомів, що давалася неначе відразу, була дуже складна, і на неї треба було затратити не один рік напруженого тренування.

Доктор філософії часто приходив сюди і сам інколи допомагав пояснювати тому чи іншому вихованцю прийом, який йому не вдавався. На правах директора коледжу він робив зауваження тренерові, який десь колись завоював першість на міжнародних змаганнях по самбо і який, незважаючи на це, дуже уважно ставився до вказівок доктора філософії.

Одного разу доктор прийшов у спортивному костюмі, подивився на своїх вихованців, на тренера і взяв ножа в чохлі.

— Муратов! — гукнув він. — Підійди до мене. Юрко підійшов.

«Як він швидко росте, цей хлопчисько!» із задоволенням подумав директор коледжу, оглядаючи Юрка.

— Якщо я тебе б'ю ножем в груди, як ти будеш захищатися?

— А як б'єте? — спитав Юрко. — Збоку?

— Ні, прямо.

— Ну, бийте. Тільки чохол зніміть. Це зайве.

Доктор, не знявши чохла, змахнув ножем. Муратов стрибнув назустріч занесеній руці і, перехвативши її вище зап'ястя, рвонув униз. Доктор ойкнув і випустив ніж, Муратов підхопив його на льоту. Він вже готовий був нанести удар супротивнику.

— Що це за прийом? — скривившись та потираючи руку, спитав доктор. — Ти ж стрибаєш головою вперед, і тобі можуть загородити ножа в тім'я.

— Цього не може бути! Я зустрічаю вашу руку своїми прямими руками, і своїм ударом ви підсилюєте моє падіння, а значить, і ривок. Я можу зламати вам руку.

— Тренер! — гукнув доктор. — У вас тут, напевне, помилка в прийомі.

— Помилка виключена, пане директор, — спокійно сказав тренер.

— Це індонезійський прийом.

— Але стрибок для чого? Можна ж прорахуватися і дістати ножа в голову.

— Прийом цей складний. Але Муратову він дався легко. У нього сильний стрибок.

— Ану, покажіть, — наказав директор.

Тренер зняв чохол, не піднімаючи ножа, пішов на Муратова скрадливим кроком. Муратов, ледь відкривши рота, відступав нога в ногу з тренером, напружено слідкуючи за кожним його рухом. Рухи в обох були м'які, кошачі і на диво повільні. Тренер раптом зробив різкий рух корпусом вліво. Підняті на рівень обличчя руки Муратова точно і чітко повторили цей рух, але тренер раптом зупинився і блискавично змахнув правою рукою. Блиснуло лезо ножа, і доктор філософії подумав, що від цього удару Муратов ухилиться. Але він помилився. Муратов стрибнув назустріч руці, ще як вона йшла з-за голови, і повис на ній. Йому не вдалося одразу заломити міцну, добре натреновану руку свого вчителя, але він упав тренерові в ноги і руки його з ножем не випустив — вона лежала у нього на плечі, і лезо ножа кінчиком вп'ялось йому в лопатку.

— Сили не вистачає, — посміхнувся тренер.

— Так, сил малувато, — погодився доктор, розглядаючи поріз, з якого виступила кров. — Ей, там, принесіть йоду!

— Аптечка тут, — сказав Муратов, стягуючи майку. Тренер змазав йодом краєчки невеликого порізу і наклав на нього пластир.

— А взагалі такий удар навряд щоб хто й видержав. Навіть з дорослих і досвідчених самбістів. Ви б стримували руку.

— Що ви, пане

директор! їм же не для сцени, не для бутафорії це потрібно. І не публіку обдурювати. Це ж самозахист на кожному кроці. — Тренер обернувся до Муратова. — Іди на гантелі, Юрій. Через п'ятнадцять хвилин закінчуємо.

Дивлячись услід Муратову, доктор спитав:

— Ну як він?

— Хороший хлопець! Через два роки до нього ні з ножем, ні з пістолетом не підступишся.

— Побільше працюйте з ним! — директор вдоволено потиснув тренерові руку і вийшов.

3

Стріляти ходили в підвал того ж таки флігеля. Він був довгий, бетонний, добре освітлений. В одному кінці стояли мішені, в другому — стенди, прицільні станки, розіслані повстини для стрільби лежачи.

Стріляли щодня після сніданку, після обіднього відпочинку і вночі, перед сном. Стріляли виключно з автоматичних двадцятизарядних пістолетів. Кожного разу — по десять пострілів. Мішені лишались довгий час цілими, бо влучити з двадцяти п'яти метрів з пістолета в яблучко було нелегко.

Спочатку чорні кола мішені були позначені лише кулями тренера і доктора, який теж тренувався щодня, та француза-повара, який стріляв чи не найкраще за всіх, незважаючи на те, що стріляв в окулярах.

Так минула осінь, а мішені все не міняли. Але перед новим роком з них лишилися вже клапті, і в ніч на новий рік, коли о двадцять другій годині вихованці коледжу прийшли на останній відстріл, вони побачили нові мішені. Тут же стояли доктор філософії в святковому костюмі, в галстуці-метелику і Олекса Петрович. Глянувши на них, Юрій чомусь пригадав своє перше знайомство з доктором, його лекції з філософії і здивувався, як могло статися так, що тоді доктор був йому ненависний, а зараз став зовсім своєю людиною. І чого було сердитися на його бесіди? Хіба він був неправий? Хіба він винен був у тому, що Юрко багато чого не розумів? І головне, як терпляче він доводив йому свою правоту і ніколи не сердився. Зараз він, бач, уже читає справжні цікаві лекції з філософії і не повторює одну й ту ж істину. Може, через те й став він симпатичною людиною? Юрко не міг зараз з'ясувати собі, чим привернув його доктор філософії, але симпатії хлопцеві він завоював.

І, навпаки, Олексу Петровича Юрко ненавидів. Коли він заходив у клас і вітався, Юрко вставав, як і всі, але замість привітання шепотів: «Зрадник!», і шепотів з такою ненавистю, що навіть здригався.

Якби в інтернаті інші предмети викладалися німецькою або англійською мовами, Олекса Петрович, може, й вирізнявся б якось з-поміж інших учителів, може, й приваблював би рідною мовою. Але всі тут говорили російською мовою, і — дивна справа! — Олекса Петрович, з яким Юрко йшов від самого свого села, жив ось уже кілька років, здавався зараз. чужим, чужішим за тренерів фізкультури, за доктора філософії, за всіх.

Юрко й сам не помітив, як звик у коледжі до режиму, до тренувань, до оцього напруженого життя. Він не розумів, як це сталося, що думалось про рідне село все рідше й менше, як про щось далеке й недосяжне. Альпи й коледж стали йому справжнім притулком. Чи смерть батьків, чи увага й розкіш, якими оточили його тут після інтернату, чи, може, думки про те, що немає більше повернення до старого — він не знав, що саме так змінило його думки. Мабуть, усе, разом взяте. Взагалі Юрко не дуже й задумувався над цим, а останнім часом і зовсім не думав про своє життя. Ну, а якби й думав, то хіба міг би зрозуміти, що його вплутали в міцні і неподатливі сіті Хелл, доктор філософії і все оце розраховане до дрібниць життя коледжу.