Зоряні мандри капітана Небрехи
Шрифт:
— Для чого? — запитав я, аби щось сказати.
Він вирячився на мене, ніби я бовкнув найбільшу у світі дурницю. Та обмежився лише зневажливим поглядом, але пояснити пояснив:
— Ясно для чого: щоб заволодіти усім світом.
У нього це звучало так природно, ніби він збирався піти у лавку по хліб.
— Еге ж, я б тоді купив на золото всіх мирських володарів і князів церкви… Та, одверто кажучи, справа посувалася кепсько. У мене вже борода відросла до пояса, а я не зрушив навіть з мертвої точки! Отут і постало питання про еліксир.
— Чому? —
Мої запитання почали його дратувати.
— “Чому”, “чому”? — пробурчав Кіміхла. — Ясно чому: щоб помолодшати. Адже це — еліксир молодості. Якби я помолодшав, я міг би розпочати досліди знову. Я ж не відмовився від величного наміру запанувати над усім світом від берега до берега! Аж тут на мене чигала нова халепа. У мене не було й шеляга на експерименти. Виходило зачароване коло: щоб знайти рецептуру філософського каменя, слід було винайти еліксир молодості, а щоб виготовити еліксир, треба було мати філософський камінь! Що було робити? Та я знайшов вихід — узяв і, незважаючи на сувору заборону, викарбував єдиний у світі нерозмінний карбованець. Ось він!
Магістр Кіміхла сягнув рукою у дірку в мантії і з радісним зойком видобув з надр підкладки блискучу монету.
— А навіщо ви утаємничили цей казковий винахід? — поцікавився я.
Магістр захвилювався.
— Ясно навіщо: якби я не тримав його у секреті, гроші швидко впали б до ціни битих черепків. А яким побитом я придбав би тоді необхідні речовини для еліксиру? І кому б тоді був потрібен філософський камінь?
— А навіщо вам філософський камінь, коли ви маєте нерозмінний карбованець? — з’ясовував я.
— Боже мій, ви як мала дитина — “навіщо” та “навіщо”! Ясно навіщо: я б до самої смерті не встиг би наміняти таку купу грошей, щоб купити усіх можновладців. Отже, знову ж таки, щоб з успіхом провести цю грандіозну фінансову операцію, необхідно зварити еліксир!
Він недбало кинув нерозмінний карбованець на стіл і обома руками підняв келих.
Химерні логічні вправи магістра Кіміхли навели мене на тривожні роздуми. Чи не божевільний він? Певно, божевільний! З’їхав з глузду на ідеї світового панування. Інакше навіщо супер-кіберові було посилати мене сюди? Тільки божевільний може опинитися у категорії сущого, що насправді не існує. Адже, хоч його й оточує реальний світ, сам він живе у дивовижному вигаданому світі.
Але, на жаль, цього дивака кинули напризволяще. Жодного санітара! Ніякого нагляду! Повна свобода дій, хоч і обмежена кордонами літаючого острівця. За таких умов він здатен накуховарити бозна-що. Хто його знає, можливо, Кіміхла оце тримає череп не з молодіжним напоєм, а з страшною отрутою? Жах! Ще сконає, і мене ж звинуватять, що я був тут присутній і не запобіг безглуздому самогубству. Від цих думок у смердючій атмосфері лабораторії мені почали вчуватися пахощі гіркого мигдалю, які, як відомо, властиві смертоносному ціаністому калію.
Я вирішив будь-що запобігти страшній трагедії.
— Слухайте,
— А це ідея! — пожвавішав Кіміхла. — Але не думайте, що ви мене налякали. Це справжній алхімічно чистий непідробний еліксир. Я варив його не навмання, як ви гадаєте, а за формулою безсмертя, яку шукав десять довгих років…
— Де ж вона — оця формула? — вигукнув я, радіючи, що зараз усе з’ясується.
— Хе-хе-хе, де формула, питаєте? — єхидно захихотів магістр. — Формулу вам не побачити, як власні вуха! Рукопис з божественним рецептом еліксиру молодості я здав до надійної схованки з єдиною умовою, щоб її віддали тільки у мої власні руки. Але ходімте до кози. Хай живе стара, бо мені ще до біса роботи, а я над усе люблю козяче молоко.
Кіміхла хлюпнув у миску омолоджувального напою, і ми вийшли надвір.
Пронизливий холодний вітер хилив дерева. Чорна безодня велетенської хмари час від часу спалахувала сліпучим мереживом. блискавок. Коза жалібно мекала.
Кіміхла поставив перед нею миску і з несподіваною лагідністю погладив по її збитій у брудні ковтуни шерсті. Коза нахилилася до миски і почала жадібно сьорбати алхімічну рідину. Все висмоктала!
І тут сталося диво. За кілька секунд перед нами жваво стрибало біленьке прудке козеня! Тільки обірвана мотузка ще теліпалася на його тонкій шиї, як речовий доказ неймовірної події…
— Віват! — несамовито загорлав магістр, недоладно вимахуючи руками. — Віват! Віват! Віват!
Він підхопив козеня на руки, ніжно притиснув до грудей і, кумедно підстрибуючи, помчав до хати. Я зарипів за ним слідом.
“Тисяча астероїдів! — вилаявся в душі я. — І отаку геніальну людину тримають по суті у в’язниці. Та ще, замість сучасних приладів, підсунули середньовічне начиння! Нема ж нічого дивного, коли за таких жахливих умов людина трохи спричиниться і почне варнякати про світове панування або трьох осоружних китів…”
Магістр випустив козеня на підлогу і тремтячими руками схопив людожерський келих. Обидва його ока — природне і штучне — палали з однаковою інтенсивністю. Він підніс місткий череп до рота і жадібно висьорбав все до останньої краплі.
Я вже був готовий до миттєвих перетворень і тому дивився на всі очі, щоб не проминути й найменшої подробиці.
Борода у нього почала густішати і вкорочуватися... Кількість зморщок на обличчі значно поменшала... Стан розігнувся... Нараз сталося зовсім неочікуване — з його очниці випало штучне око і покотилося по підлозі. А на мене дивилося два нормальних людських ока!