Зоряні мандри капітана Небрехи
Шрифт:
Редактор багатозначно замовк, а тоді з тріумфом повідомив, ніби оповідав про власні заслуги:
— Узяв та й порушив віковічну монополію аборигенів сонячного Причорномор’я на торгівлю лавровим листом! Нині пакетик з листям не вартий сірникової коробки!
— Як це йому вдалося? — мляво поцікавивсь я.
Я відчував, що редактор не запалить мене, навіть коли вихвалятиме героя майбутнього інтерв’ю найдобірнішими епітетами, узятими з усього словникового фонду.
— А дуже просто! — охоче пояснив він. — Небреха за безцінь кинув на світовий ринок свої невичерпні запаси лаврових вінків, якими увінчували його
Я добре розумів, що оце редактор вміло намагається затягти мене в тенета не дуже цікавого завдання. Адже, якщо я навіть таки напишу про оту сенсаційну аферу з лавровими вінками, він її все одно без жалю викоренить з тексту своїм червоним олівцем. Тільки виляски підуть…
Час було рішуче боронитися від його зазіхань на мої творчі плани.
— А чи не краще відрядити котрогось із практикантів? — зухвало запропонував я. — Хай набувають досвіду на живому ділі.
— Котрогось із практикантів? — редактор замислено зібрав зморшки на лобі. — Ні, не можна, — нарешті вирішив він. — Якби мова йшла про відрядження на Марс або хай аж на Юпітер, я б залюбки пристав до твоєї пропозиції. Але я побоююсь, що з цим відповідальним завданням жовторотий студент не впорається. Капітан Небреха — міцний горішок. Тільки досвідчений мисливець за фактами, — редактор явно намагався підсолодити гірку пілюлю, — видлубає з нього інтерв’ю рівно на сто рядків плюс, про всяк випадок, п’ятдесят рядків запасу.
Але я ще пручався.
— А хіба не можна взяти інтерв’ю по телефону? Швидко, зручно, економічно…
— І це говорить колишній газетяр, а нині працівник найпопулярнішого журналу? — жахнувся головний. — Як тобі не сором, Никодиме!
Ну от, маєш!
Редактор клекотів, і видно було, що він ось-ось вибухне повчальними тирадами.
— Про що мова? — хутко зголосивсь я. — Треба ухати — значить, поїду!
Вулкан не вибухнув, але загрозливі димки ще курилися.
— Ну, от бачиш, сам розумієш, — бурмосився редактор. — Журналіст мусить все побачити на власні очі, в усьому переконатися особисто. Лише тоді він переконає наших вимогливих читачів. Вірогідність — ось його бойовий прапор!
Він на якусь хвильку замовк.
— Про Небреху ходять казкові чутки, — потому мрійливо докинув він. — Мовляв, саме ім’я капітана забезпечує його друзям ліжко у перенаселених готелях на астероїдах, гостинно відкриває віконця адміністраторів відеорам, [8] коли всі квитки давно продані, і навіть викликає доброзичливі усмішки сусідів на комунальних кухнях штучних супутників…
Так би одразу казав! А то завівся — Чорноморське узбережжя та Чорноморське узбережжя…
8
Відеорама — кінотеатр з круговим екраном.
Того ж дня я, спецкор журналу “Навколо Всесвіту” Н. Е. Затуливухо, вилетів на південь. Але я й гадки не мав, що повернуся не спецкором найпопулярнішого на всіх планетах Сонячної системи журналу, а засновником нової галузі галактології — небрехознавства.
Розділ другий
Дим без
Катер м’яко зарився носом у прибережний пісок.
— От ми й прибули, — повідомив моторист, виключаючи двигуна. — Дивіться вздовж цієї стежки нагору, і ви побачите капітанову садибу. Інших будівель тут немає…
І справді, стежка в’юнилася між скель до мальовничого мініатюрного садочка, з пишної гущавини якого весело визирав білий будиночок з широкою верандою, заклечаною диким виноградом. Тут же, у садочку, мов пам’ятний монумент космічним звитягам, височіла латана-перелатана ракета капітана Небрехи. Отут вона востаннє стала на якір земного тяжіння.
Нараз я примітив, що з капітанової садиби клубочиться густий дим. Він сповивав будівлю, виповзаючи сивими шатами з усіх шпарок.
— Пожежа! — гукнув я, хоч полум’я ще не було видно. Та помилитися було неможливо. Здавна ж відомо: диму без вогню не буває.
Я гарячкував і квапив моториста:
— Хуткіш! Де відро?
Але моторист повівся дивно.
— Ет! — з цілковитою байдужістю махнув він рукою. — Бачили ми ці пожежі… Одного разу сюди ціла “Ракета” на підводних крилах прибула, повнісінька туристів. Вони з моря побачили стовпчик диму і давай волати, як ото ви зараз: “Вулкан! Вулкан!..”
Моторист заплющив ліве око і прицільно плюнув за борт у медузу.
Я дивився на нього, як на божевільного.
Будиночок Небрехи вже ледь бовванів крізь щільну димову завісу, коли моторист виліз із своєї механізованої калоші і любесенько почав штовхати її назад у воду. Та ще нахабно попрохав:
— Ану піддайте з правого борту…
Я мовчки вмочив у воду рушник, замотав ним голову і кинувся до капітанової садиби.
— Не робіть дурниць! — гукнув мені моторист. — Поверніться і заберіть свої речі!
Тим часом я висадив плечем вхідні двері і як вихор увірвався до внутрішніх покоїв земної резиденції міжзоряного мандрівника.
Дихати було нічим. Будиночок від погреба до горища був повен диму. Я навпомацки пробирався уперед.
І — весь здригнувся від фатального видовиська.
Посеред вітальні у глибокому командорському кріслі сидів кругловидий стариган у тільнику. Голова його була похилена на сині смугасті груди.
Я одразу впізнав його — головний редактор завбачливо вкарбував мені в пам’ять особливі прикмети знаменитого капітана: гола, мов глобус, голова, хвацько закручені під червоними, мов помідори, щоками вуса, замість лівої ноги — протез.
“Певно, учадів, — розпачливо подумав я. — Ех, від ста рядків інтерв’ю плюс, про всяк випадок, п’ятдесяти запасу лишиться десять рядків некролога…”
Аж тут я угледів у правому кутку його рота прокурену люльку, яка досі жевріла навіть у цьому позбавленому кисню приміщенні.
“Ага! — подумки зрадів я. — Видно, капітан учадів кілька хвилин тому, бо люлька ще не встигла згаснути у цій отруйній вуглекислій атмосфері. Треба негайно витягти його на свіже повітря!”
Втім, капітан Небреха був, нівроку, такий опасистий, що годі було б намагатися винести його з палаючого будинку на руках, як це полюбляють робити герої відеорам. Але тієї скрутної миті я рішуче й енергійно начхав на усілякі церемонії (знаєте, у носі від диму таки добре свербіло), вчепився обома руками старому у комір та й поволік, мов той лантух, з цього димового пекла.